Курси НБУ $ 39.60 € 42.28
«Мене били саперною лопаткою по голові»

Нині поряд із В’ячеславом постійно перебуває мама – пані Тетяна.

Фото із сайту ukrinform.ua.

«Мене били саперною лопаткою по голові»

Історія захисника, який побував у полоні ворога і втратив усі кінцівки

В’ячеслав Левицький із Подільська Одеської області. У цивільному житті був водієм-експедитором. З початком повномасштабної війни добровольцем пішов захищати Україну, важку травму отримав на Донеччині: прострілені ноги, тулуб, відморожені руки. 

В’ячеслав 7 днів із пораненнями пересувався в «сірій зоні» і потрапив у полон до так званої «днр». Там пробув три дні у жахливих умовах. Звідти його викупили чеченці на обмін. Вони ж ампутували В’ячеславу всі чотири кінцівки.

Зараз він проходить реабілітацію у Superhumans сenter, звикає та вчиться обслуговувати протези ніг, а також захисник береться опановувати і протези рук, які для нього вже виготовили. 

В’ячеслав 7 днів із пораненнями пересувався в «сірій зоні» і потрапив у полон до так званої «днр». 

Про поранення та полон

– Як ви отримали поранення? Коли це сталося?

– 23 лютого вночі отримав поранення. Ми в окопах тримали позиції. росіяни до нас три рази пробували зайти, на четвертий раз у них вийшло. Я точно не пам’ятаю, але за чисельністю їх було значно більше. І так вийшло, що обстріляний я був. З автоматної черги прилетіло по ногах: одна, друга, в живіт.  Я знепритомнів, коли прийшов до тями, у мене вже ні автомата, ні БК, нічого не було. Все вони поздирали. Я ще трохи відчував, як аптечку вони здирали. Коли отямився, я на колінах проповз до місця, де нас висаджували (коли заходили на позиції. – Ред.). Там були сухпайки і вода. Я багато пив, їсти не хотілося. Коли я туди доповз, у мене вже руки були спухлі, кров текла. Я навіть не міг відкрити пляшку з водою руками, робив це зубами.

– Скільки часу все це тривало?

– На сьомий день я вирішив, що треба рухатися далі, знав, що неподалік була наша позиція. Це зруйнований житловий будинок, однак там, мабуть, з 2014 року ніхто не жив. Там наші хлопці сиділи і блокували ворожі дрони. І коли я вже був поруч, коли доповз, на подвір’ї вирішив перепочити, бо сил не було зовсім. Я то на чотирьох ліз, то трохи намагався йти. Коли я лежав і відпочивав, мене побачив «деенерівець». Вони там лазили й мене забрали. Спершу санітарки мене перев’язали. А далі били мене, ніс розбили, мене били саперною лопаткою по голові. Потім в погріб закинули. Добре, що хоч один трохи іноді цікавився мною. Але поводився грубо, звісно. Казав: «Укроп, ти там ще не здох». Коли я казав, що хочу пити, то він приносив.

– А їсти давали?

– Цей самий «днрівець» один раз приносив холодну гречку. Несолену. Вона була у брудній мисці. Як собаці… Я спробував їсти ту гречку, але в мене не було апетиту, і я не їв.

– У вас випитували інформацію щодо ЗСУ?

– Так. Питали… Яка хвиля на наших раціях. Може, вже мали наші рації, а може, хотіли свої налаштувати. Я сказав, що не знаю. А вони почали погрожувати, що кочергу нагріють і будуть мене смалити. Але не зробили цього.

Про перебування у чеченців та ампутацію кінцівок

– Коли мене привезли до чеченців, то там зразу мене помили. Там вже були двоє військовополонених наших. Дмитро і Діма. Саме вони мене роздягнули і помили. Одяг з мене нормально зняти не могли, то розрізали ножем. Один із чеченців, як побачив мої рани, був шокований. Він сказав: «Ти такий обстріляний, а вони тебе ще й били. Тут тебе ніхто не образить і пальцем не троне».

– Як так сталося, що ви потрапили до чеченців?

– Вони нас викупляли ніби. Можливо, там якісь інші умови, бартер чи що. Бо коли ми вже в чеченців були, то хлопці говорили, що чеченці нас викупляють. Говорили, що я був найдешевший. А я їм відповів, що натомість у лікарні я дорого обійшовся. Мені і кров, і плазму вливали. Там лікарі добре зі мною поводилися.

– Коли дізналися, що ампутації не уникнути, як сприйняли це?

– Я був в стані помутніння, мені було погано. Перша операція на животі була. Далі оперували ногу, я був при свідомості, однак нічого не відчував. Лікарі сказали, що треба ампутовувати, бо в мене гангрена, вони довго радилися, збирали консиліум. Коли йшлося про ампутацію першої ноги, я підписував згоду на операцію. А далі лікарі вже самі ухвалювали рішення щодо ампутації. Ледь не кожного дня у мене була операція. Лікар дуже хотів врятувати мені руки, які були обморожені. Він кожного дня приходив і перевіряв їх, казав мені: «Славік, ти ж був у шапці, чому ти не заховав руки у шапку, я б краще тобі обморожені вуха відрізав» [сміється].

Про повернення в Україну та реабілітацію

– Це сталося 11 червня. Спершу нас літаком везли до росії. Це був військовий літак, із пластмасовими сидіннями. До слова, чеченці мені тоді подарували крісло колісне, сказали: «Славік, це ми тобі даруємо. Це твоя коляска, додому на ній їдь» [усміхається]. Український кордон ми перетнули через Сумську область. Одразу стало легше, слава Богу, подумав, долетіли, доїхали. Ми переживали, щоб обмін не зірвався. Бо чули, що такі випадки були.

– Що на вас чекало далі?

– Моє лікування в Україні відбувалося у різних медзакладах. Зокрема, був у Львові у військовому госпіталі, потім до Києва відправили, де мені провели реампутацію. Оскільки рани в мене гноїлися, там була інфекція. Після цього, коли зайшла мова про протезування, то мені сказали, що у Superhumans Center у Львові одразу роблять протезування і рук, і ніг. І це зручно, не треба десь окремо робити ноги, а в іншому місці руки. Так і вирішив приїхати сюди. У реабілітації мені допомагають мама та сестра, а також мій фізіотерапевт, він займається зі мною. Я навчився робити багато речей сам. Адже коли сестра чи мама засинають раніше за мене, не хочу їх турбувати, то я можу сам собі щось дістати, потягнути, вставити зарядку в телефон чи планшет.

– Коли ви сюди потрапили? Як виглядає ваш день тут?

– 17 листопада. Зараз я опановую протези ніг, у мене бувають заняття у басейні, також проводжу розминку, ходжу в протезах по спеціальній доріжці. Я притримуюся ліктями, бо ще не можу стояти на одній нозі і зробити крок іншою, важко тримати рівновагу. А спочатку взагалі важко було, перший раз я вставав за допомогою «лебідки» – мене прив’язали і підняли, тоді я себе відчував сарделькою [сміється]. Зараз уже краще. Вже мені виготовили протези рук, буду опановувати і їх.

– Чи вже знаєте, чим будете займатися після реабілітації?

– Ще поки не знаю, чим буду займатися. Якби руки залишилися, то займався б ремонтом машин чи мотоциклів. З часом би навчився на протезах ніг тримати рівновагу, або ж працював у кріслі колісному. А так не знаю, що робитиму, можливо, навчатимуся водити машину, я бачив, що є спеціальні автівки.

– Що б ви хотіли сказати українцям, які також постраждали від війни?

– Щоб не падали духом. Я бачив, що дехто починав пиячити, але цього робити не варто. Краще займатися спортом.

– Як знаходите сили, щоб рухатися далі?

– Інколи сам налаштовую себе. Інколи рідні дають мені «чарівного копняка» [сміється].

 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Читайте також: 18-річний студент з Волині добровільно пішов на фронт.

Telegram Channel