Курси НБУ $ 41.49 € 45.19
Валентина Борис з Волині через кляту війну поливає квіти… сльозами на чоловіковій могилі

Захисник із Мар’янівки Володимир Борис навіки залишився 51-річним…

Фото з домашнього архіву Валентини БОРИС.

Валентина Борис з Волині через кляту війну поливає квіти… сльозами на чоловіковій могилі

У свої 29 Назар Борис із селища Мар’янівка Луцького району вже був в епіцентрі пекельної війни. Другого її дня першим до військкомату пішов 51-річний батько Назара – Володимир Леонідович. Пополудні мав їхати в Німеччину на заробітки, але звістка про вторгнення рашистів вмить змінила його плани. – А я, звісно, вирушив за ним, – згадує Назар той день, коли вони з батьком покинули рідний дім

Йти вдвох назустріч смерті заради України чоловіки не домовлялися, не змовлялися й навіть не радилися. Рішення прийняли кожен окремо, а з хати вийшли разом. Вчинили так, як годиться у важку годину рідним людям, для яких всеньким світом були їхня сім’я, родина й ненька-Україна. 

«Був чоловіком, щоб дарувати мені щастя…»

У хвилини прощання з сином і чоловіком Валентина Миколаївна мовчки горнулася до найрідніших. Знала: перечити чоловічому рішенню, навіть найгучнішим благанням, було марно, лише жіноче серце мовчазно кричало на цілий світ: «Як же я без вас? На кого ж ви мене покидаєте?». 

Пішли, запевнивши, що повернуться до неї обоє, і вона днями й ночами жила молитвами та мріями про день, в який потоне в обіймах своїх героїв, щоб уже не розлучатися. Так не сталося. Цій колись найщасливішій жінці у світі війна приготувала вдовину долю. 

Батько й син були щитом для друзів та України.
Батько й син були щитом для друзів та України.

 – У нас така була сім’я: Володя, Назар і я, – в це перше речення нашої розмови Валя вкладає стільки материнської любові й смутку за минулим. Минулоріч, 22 листопада, Валентина і Володимир раділи своєму перлинному весіллю. Відколи побралися – кожен світанок зустрічали вдвох. Було неважливо, хто з них варив ранкову каву. І в дружини, і в чоловіка вона завжди вдавалася незрівнянно смачною – з ароматом любові й взаємного бажання: подарувати чудовий настрій на весь прийдешній день. 

А як хоронили в 1993-му свого новонародженого первістка, то навзаєм випрошували горе один в одного, аби кожному його дісталося менше. Зате, коли народився Назарчик, стали одне одному взірцями батьківської турботи й мудрості. Було, правда, що молодий господар поїхав на заробітки в Португалію,  щоб придбати новий дім, але в розлуці (йому – на чужині, а їй – удома) враз усе вкрилося чорно-білими фарбами. Аби не засмучувати розквітле кохання, Валентина поїхала до Володі.

Валентина і Володимир Бориси до війни – зі своїм чотирилапим улюбленцем Алтаєм.
Валентина і Володимир Бориси до війни – зі своїм чотирилапим улюбленцем Алтаєм.

 – Ми ніколи й ніде не ділили роботу на чоловічу та жіночу. Володимир завжди робив усе по господарству з любов’ю й завзяттям чоловіка, котрий хотів щохвилини дарувати нам із сином щастя, – поринає у спогади вдова.

«Я стільки вдома не набувся з батьком, як в окопах…» 

Тим часом виріс Назар, успадкувавши від батьків людяність і порядність. 

– Батько був справедливий. У мирні дні й на фронті він завжди думав, найперше, про те, щоб було добре тим, хто поруч, а потім – йому,  – від цих слів вдячного сина, здавалося, ще вищою й гарнішою постала душа воїна Володимира перед очима Бога й усього Небесного легіону. 

… Після двох місяців несення служби на блокпостах територіальної оборони добровольці Володимир і Назар Бориси стали на захист країни в рядах 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого: старший – стрільцем, молодший – стрільцем-санітаром. Щира й відверта вдача кровних людей з першої хвилини слугувала бойовим побратимам прикладом жертовності й віри у важливість місії бути оборонцями та просто друзями. Рука Борисів була надійною, слово – золотим, а ненависть до ворога – непохитним щитом на фронтах Донеччини. 

На хрестинах Захарчика. Валентина Борис – разом із сином  Назаром і невісткою Людмилою.
На хрестинах Захарчика. Валентина Борис – разом із сином Назаром і невісткою Людмилою.

 – Я стільки вдома не наговорився, не набувся з батьком, як в окопах. Там усе і всі, як на долоні.  Він, до слова, першим дізнався про моє рішення одружитися з моєю Людою, – довіку дорожитиме Назар силою батькової дружби. 

Перед своєю Берегинею – мамою і дружиною – обоє почувалися трохи винними, щойно рушили на фронтові дороги. Уже були в Званівці, потому – в Соледарі, а їй спокій оберігали вигадкою про те, що служитимуть на кордоні з білоруссю, називали вибухи громовицями, контузії й поранення – подряпинами. 

Цим двом мужнім і рішучим захисникам, як і всім чоловікам, теж не під силу відчути провісну тривогу материнського серця. І хоча додому додзвонитися з-під обстрілів і ворожого вогню вони могли з небагатьох місць, Валентина не розлучалася з телефоном, як і з молитвою. 

– Ой, хлопці мої, хлопці! – стиха тамувала любов’ю шепіт сердечного неспокою, ніби все знала.

Розмовляв із коханою через… обручку 

День 12 серпня 2023 року Валентина Миколаївна проживала ранковою розмовою з чоловіком. Здавалося, завчала кожне мовлене ним слово, карбувала в пам’яті інтонацію, відтворювала в уяві усмішку й погляд. Тішилася, що Володя трохи пожурив її, свою Валюню (так завше називав дружину), аби не перевтомлювалася, даючи раду і жіночій, і чоловічій роботі. А вона, повернувшись із Горохова, де працює продавцем в одному з міських магазинів, все ж взялася косити траву для кролів.

… Від недоброго передчуття ставало млосно в грудях. І недаремно: він тим часом під шквалом мінометного обстрілу в селі Петропавлівка Куп’янського району Харківської області з осколком в голові з останніх сил дотягувався до найближчого підвалу.

Після операції в Харківському госпіталі Володимира Бориса гелікоптером транспортували в Київську міську клінічну лікарню №4, а через деякий час – потягом у Львівський госпіталь. Увесь цей час він був без свідомості.

– Жити надією допомагали родичі, особливо – родина Собчуків, друзі, –дякує вдова хорошим людям.

 А він хіба що усміхнувся, забув про біль, почувши звістку про вагітність Назарової Людмили, а потому ще довго-довго «розмовляв» із дружиною, торкнувшись вінчального персня на її руці.  

Вона сиділа біля лікарняного ліжка й чекала на диво. Уявляла, як коханий прокинеться і вони поїдуть до їхнього дому – в свій земний рай. А він хіба що усміхнувся, забув про біль, почувши звістку про вагітність Назарової Людмили, а потому ще довго-довго «розмовляв» із дружиною, торкнувшись вінчального персня на її руці. Не випускав його, обертаючи навкруг пальця, ніби знову освідчувався, наче дякував за щастя бути разом, немовби просив вибачення, що вперше і востаннє не дотримав свого слова: не полишати її довіку.

У ту прощальну годину біля його палати проходив священник. Стиха спитав, чи хоче хтось до сповіді. Валя не перечила. Невдовзі (це було 14 листопада 2023 року) душа Володимира Бориса, ніби дочекавшись ореолу молитви, відійшла на Небеса. 

P.S. 10 квітня 2024 року у Назара й Людмили Борисів народився хлопчик. «Первоцвіт» своєї любові вони охрестили Захаром. 

– Хотіли назвати малюка на честь його дідуся-героя, але це ім’я постійно спонукало б до спогадів маму. Вона не хоче засмучувати нас своєю печаллю, але ми знаємо, що наодинці ненька не перестає сумувати безпросвітно, – переймається подружжя Борисів. 

Назар не перестає спілкуватися з бойовими побратимами. Він переконався на власному прикладі: «Це – війна кожного українця, і доти, доки не провчимо ворогів-сусідів, щоб врешті не паскудили нашої України». Назар стверджує: «Україна переможе лише тоді, коли її влада буде цінувати, найперше, людей»…

– Син із невісткою телефонують щодня, а як зачують краплю смутку чи розпачу в моєму голосі, то кличуть до себе в Горохів чи їдуть до мене, – не

приховує Валентина Миколаївна. Квіти ж свого кохання вона щодня поливає… сльозами на могилі свого Володі.

 

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

 

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Петро МАЗУР – боєць із села Борохів  Луцького району;
Валентин ГОЧАЧКО – боєць із міста Каменя-Каширського;
Іван ГЕМБІК – боєць із міста Каменя-Каширського;
Микола СИЛКО – боєць із села Залісся Камінь-Каширського району;
Руслан ЧАБАН – боєць із села Затурці, що на Локачинщині;
Віталій СОРОЧУК – боєць із села Майдан-Липненський, що на Маневиччині;
Богдан ЧУБА – боєць із міста Ківерці.
Олександр ДАТЧУК – боєць із міста Володимира;
Володимир КУПРІЙЧУК – боєць із села Мельниця Ковельського району.

Читайте також: «Як Ірині Федишин вдалось зібрала кошти на 60 автомобілів для армії».

Реклама Google
 

Telegram Channel