Зоряна сподівалась хоча б на симпатію...
Думками в небесах, тілом – на землі
Вона нічого не могла зі собою вдіяти – відколи себе пам’ятає, завжди була великою, важкою, пухкенькою. Ще й прізвище мала «Дорідна». До сьомого класу Зоряна була переконана: прізвище її означає, що вона комусь рідна. Та одного разу вчителька української мови пояснила, що слово «дорідний» має синоніми – огрядний, гладкий, грубий, повнотілий
В родині Зоряни Дорідної усі близькі родичі такими були, особливо з маминого боку. Зоряна була одиначкою, що її зовсім не тішило. Колись, гуляючи з мамою у парку, бігала до кожного візочка і просила купити їй сестричку. Мама віджартовувалась, що не має на це грошей. Тоді Зоряна бадьоро запевняла, що позичить ці гроші чи піде на роботу й заробить. Вона й не здогадувалась, що мамі єдина донька, тобто вона, Зоряна Дорідна, обійшлася занадто дорого. Після важких пологів шляхом кесаревого розтину й так добре, що вижила. Та про це їй, чомусь, ніколи не казали. А вже потім Зоряна облишила випрошувати сестричку і змирилась із долею доньки-одиначки.
У молодших класах школи Зоряну любили за веселу вдачу і дзвінкий голос. Пізніше Зоряна записалась до шкільного хору і радо їздила на всі конкурси та виступи. Їй було не так важливо, що співати – аби бути в тональності! На усіх фотографіях вона ставала в другий ряд і ховалась за спини хористів, аби не виглядати такою безрозмірною.
Гуляючи з мамою у парку, бігала до кожного візочка і просила купити їй сестричку. Мама віджартовувалась, що не має на це грошей.
Про вибір майбутньої професії також сказала батькам ще у старших класах: однозначно – гуманітарні дисципліни. В ті часи дуже популярним і непростим було вступити на юридичний чи природничий, але Зоряна Дорідна точно знала, що обере філологію.
Разом із нею вчились діти і внуки політичних в’язнів, сини і доньки професури та викладачів. Це було добірне товариство кінця 1980-х – початку 1990-х, коли національне відродження заполонило не тільки вулиці, а й душі українців. Зоряна і в ті часи пішла співати у студентський хор. Сил і завзяття вистачало на все: на конспектування нудних лекцій, на просиджування у бібліотеці, на вечірні репетиції в хорі.
Товаришувала Зоряна Дорідна із донькою професора Сосницького – Мар’яною. Трохи було кумедно так збоку спостерігати, бо Мар’яна вдалась, як і її батько, високою і худорлявою, а Зоряна ж, навпаки, приземкуватою і ого-го якою вже й повненькою. Фактично, хмаринкою в сукенці, вагою у 100+ кілограмів.
Мар’яна вийшла заміж на п’ятому курсі за молодого аспіранта із медичного інституту. Зоряна була в неї дружкою на весіллі. Того вечора Зорянин дружба навідріз відмовився танцювати зі своєю дружкою, дорікаючи молодому, що той нічого не тямить у жіночій красі. А Зоряна Дорідна сподівалась хоча б на симпатію. Зорянин дружба пішов і напився, а Зоряна до пізнього вечора підпирала стовпи у залі, не знаючи, куди себе подіти.
Це її прикро вразило чи не вперше в житті. Тоді вона й написала отого свого знаменитого вірша про нелюбов, про перше серйозне розчарування. Згодом, кажуть, якийсь молодий і невідомий композитор поклав того вірша на музику, і з нього вдалася чудова пісня. Ну, але таких щирих і гарних пісень по радіо, чомусь, «не крутять».
Відтоді Зоряна «підсіла» на поезію. А позаяк мала не лише хист, а й відповідну освіту, то вірші лилися з неї, як ото із водограю в сонячний день. Друзі та колеги по роботі розбирали її вірші на цитати, пересилали рідним у листах, помножували на друкарських машинках і навіть мали нахабність надсилати в редакції газет під своїм прізвищем. А Зоряна не поспішала видавати власну поетичну збірку, бо не мала для цього ні часу, ні бажання. Вона майже змирилась із тим, що із такими пишними формами особистого щастя уже не знайти.
Зрештою, Зоряна Дорідна якогось дня перестріла у себе на роботі молоду панянку, яка їй катастрофічно нагадала про те, що вона – донька Мар’яни, більше знаної як Сосницька і онучка професора Миколи Сосницького.
– Боже ж тим мій, а коли ти встигла так вирости? – щиро здивувалась Зоряна. Донька Мар’яни запросила її на свої заручини, адже її мама усе життя товаришувала із тіткою Зоряною і добре до неї ставилась. Ось так – чужі діти вже й самі одружуються, а життя Зоряни Дорідної летить рикошетом у невідомому напрямку. І хто в тому винен?
На роботі Зоряну не любили через вайлуватість та неорганізованість. Що правда, то не гріх – Зоряна була «дуже творчою», ніколи не встигала вчасно здати свої плани, завше затримувала результати роботи. Ні, не комусь на зло, а тому, що у її кремезному тілі мешкала зоряна душа небесного метелика, богемної квітки, вільного птаха… легка й поетична.
– Знаєте, тату, якби не ваші прокльони, то мама би так тяжко не переживала вагітність зі мною і може би все було якось інакше!
Якось на одній дуже приватній забаві Зоряна зізналась, що усе життя мріяла про власний ресторан. Вона любила і вміла чудово готувати, пригощала своїми ласощами друзів. Але щоразу із тих захмарних мрій поверталась на грішну землю виконувати рутинну роботу, яка давала їй такі-сякі гроші та майже не приносила поетичної насолоди.
Вона також мріяла про чоловіка й дітей, але розуміла, що з такими формами навряд чи й сподобається комусь. Після 45 у неї почались проблеми зі здоров’ям. Відтоді Зоряна Дорідна вирішила святкувати уродини щороку, із розмахом і веселощами, наче востаннє. Ще задовго до дати народження вона відкладала гроші на те, аби накупити наїдки, замовити якусь колибу за містом чи поїхати у затишний ресторанчик із найближчими друзями.
Її мама на той час уже померла, не переживши третього інсульту. Тато увесь часу бурчав, що це підло, що його жінка ніколи не була доброю і не поважала його. На що Зоряна якось спересердя і випалила йому просто в очі:
– Знаєте, тату, якби не ваші прокльони, то мама би так тяжко не переживала вагітність зі мною і може би все було якось інакше! Може би й не померла у 70 років! Встидались би!
На ці слова старий пробурчав, гримнув дверима і закрився до вечора у своїй кімнаті. Але Зоряна тоді зрозуміла, що перегнула із тими доріканнями і прийшла перепрошуватись: принесла татові його улюблений сирник із шоколадною поливою.
Батько Зоряни капітулював перед сирником, але розтопив свій гнів аж третього дня. І так було не раз і не двічі.
Все стало набагато серйозніше, коли Зоряна злягла із грипом, заледве відсвяткувавши свої 52 роки. Тут усе навалилось у її нелегке, але поетичне життя: хвороби, прийдешній клімакс, проблеми з роботою і татом. З того стану вона так і не вийшла…
Залишився її тато сам-один, як пеньок у лісі. Він шукав собі опікунів, аби на когось записати помешкання. Він щодня згадував дружину і доньку, але це нічого не змінювало в його житті.
Одного дня, викидаючи доньчині записки у велику картонну коробку, він знайшов того вірша, який потім став піснею. Всю її творчість він вирішив передати Мар’яні Сосницькій, – може, вона дасть раду тим писулькам, у яких він нічого не тямить. Ніхто не був винен у тому, що його донька була такою тілистою, хоч і з поетичною душею. Нехай добра пам’ять про неї живе у віршах. І може їх нарешті хтось видасть.
Оксана КРИШТАЛЕВА, м. Львів.
