Мета «мирних переговорів» – щоб путін зміг переконати дурненького Трампа припинити допомогу Україні

Це означає, що війна може тривати ще десятиліттями, а то й – століттями. А цей етап її гарячої фази триватиме доти, поки росія не видихнеться, – і тільки так! (Це може статися через нестачу на московії грошей та людей, смерть путіна, неможливість подальшого просування ворожих військ, збільшення тиску інших країн на кремль, чи все це разом тощо). Навіть якщо віддамо добровільно частину Донеччини, нічого не закінчиться – кацапи одразу, або майже одразу, попруть далі, і  дуже гордитимуться, як усіх надурили. Сподіваюся, це – очевидно для всіх.

А щодо «переговорів», про які так багато шуму, то це лише для того, щоб путін зміг переконати дурненького Трампа припинити допомогу Україні, з чим, власне, він успішно впорався.

Тому зараз варто говорити не про остаточне закінчення війни, а про закінчення бойових дій на цьому етапі протистояння. І про те, що вважати перемогою, а що поразкою саме на цьому етапі. Зокрема, щодо територій.

І тут я б виходив з такого критерію. Якщо Київ, «мати міст» наших, та Одеса, тобто вихід до моря, перебувають під контролем України, ми перемагаємо. При такій умові, навіть якщо росія відкусить ще кілька зруйнованих нею ж районів, вона все одно програла.

Впевнений, що це чудово розуміють і в москві. Тому й маємо їхні крики та погрози показати нам і Європі «кузькіну мать», «ядєрний пєпєл» і так далі, – просто, щоб залякати і отримати своє без бою.

Так, фронт сунеться, але не обвалюється, армія не розсипається. І це – головне. А якщо росіяни побачать, як українці дружно будують ще десять ліній оборони, аж до самої річки Дніпро, то азарту до м’ясних штурмів у них точно поменшає. 

Тому не треба панікувати і думати, що все пропало. Якраз не пропало. Не можемо впадати у відчай в тилу, знаючи, в якому пеклі Сили оборони тримають фронт. Тримають, попри те, що, на наш сором, тил (точніше, парламент) підняв зарплати всім, кому можна, крім військових...

І ще. Усі, включно із Президентом Володимиром Зеленським, говорять, що ймовірні домовленості будуть «важкі». Впевнений, що «важкі» – не означає добровільну здачу української території та юридичного визнання захопленої землі за ордою. А от, наприклад, згода на діяльність російської православної церкви в Україні, яка у нас ховається за назвою Українська православна церква (московського патріархату), цілком може бути.

Знаєте, тут все впирається в простого українського православного християнина. Якщо він не захоче ходити до російської церкви (упц мп), то ми можемо хоч тисячу разів її визнавати, але на факті це путіну нічого не дає. Але якщо якийсь волинянин, незважаючи на кров і смерті, і далі йтиме до московського патріархату, то хоча б знатиме,  що має таку змогу завдяки путіну, який його «захистив».

А хіба ми не можемо піти на такі поступки задля ближнього свого з мп?

Василь УЛІЦЬКИЙ, редактор відділу політики газети «Волинь».