Волинянин Вадим Гунько повернувся з польських заробітків, аби стати Героєм…

– Після поранення в одному з боїв під Куп’янськом на Харківщині Вадим потрапив у госпіталь – дванадцять днів лежав у комі, а потім його серце зупинилося, – дружина захисника-Героя, Ярослава Гунько, вертається спогадом до того чорного дня – 27 березня 2023 року. 

– Досі мучить думка, чому так сталося? Моє серце завжди підказувало навіть прихід Вадима «із сюрпризом», а тим більше – те, що з Вадимом щось сталося – добре це чи погане. А тоді  сиділа під дверима реанімації й не відчула тої миті, коли чоловіка не стало.

Кохання розпочалося з першого поцілунку

Можна жити по сусідству, вчитися в одній школі, танцювати на дискотеці й не бачити, чи не звертати уваги одне на одного. Саме так було в Ярослави та Вадима. У рідному Люблинці їхні будинки стояли поруч, вони ходили одними стежками, але не були знайомі, аж поки доля не звела їх в потязі, яким вони їхали на заробітки.

– То був 1998 рік, – розповідає Ярослава. – Наша молодіжна бригада вирушила на московію, на збір помідорів – тоді ще багато хто їздив туди. Щоб у дорозі швидше час минав, грали в карти. Та ще й таку забавку придумали: той, кому при роздачі карт дістанеться туз, загадує бажання, а кому – шістка, то виконує його. І от у моїх руках шістка, а той, у кого туз каже: «Он там, в кінці вагону, лежить хлопець, Вадим, із нашої бригади. Підійди до нього й поцілуй у щічку. Я пішла, але як побачила того хлопця, то засоромилася і втекла назад. Усі сміялися з цього, наполягали, що це ж побажання, яке треба виконувати. Тож за другим дублем поцілувала того хлопця в щічку, не думаючи, що цей невинний поцілунок стане пам’ятним на все життя...

І непросто пам’ятним – доленосним! За словами Ярослави, Вадим зразу їй сподобався. Вони почали зустрічатися вже там, на заробітках. Хоча на той час у Вадима, який тільки що прийшов з армії, була дівчина, котра чекала його із строкової служби. – По правді, – каже жінка, – сприйняли наші зустрічі як короткий курортний (точніш – «помідоровий») роман. Але коли повернулися додому, то обоє зрозуміли, що вже не зможемо жити одне без одного.

А далі – спогад на моє прохання про те, як же Вадим покликав заміж:

– Все наше життя було пов’язане з якимись пригодами, що назавжди залишилися в пам’яті. Отож, ми вже рік зустрічаємося. У нас вже є своя «азбука морзе». Як після прогулянки розходилися по домівках, то, щоб я була спокійна (все-таки пізня пора), Вадим, зайшовши в свою квартиру включав і виключав світло, сповіщаючи, що він вдома. Мені – двадцять, Вадим – на рік старший. Якось мій батько каже: «Бачу, що ви вже хочете одружуватися – треба поїхати заробити грошей на весілля». І до Вадима: «Чи не хочеш поїхати зі мною». На ту ж московію вони подалися. Й мама моя з ними – за кухаря.

Збираємося на позиції. Коли знову зателефоную – не знаю. Бережи себе і дітей...  

Тоді ж мобілок не було. Ходила Ярослава до сусідів, які мали стаціонарний телефон. І з приводу цього – кумедний й водночас теплий спомин:

– Одного разу Вадим подзвонив і повів таку мову: «Знаєш, я тут із твоїм батьком поговорив і рішив, що треба піти до моїх батьків і сказати їм, щоб гнали самогон, кололи кабана – я приїду й будуть заручини. Знаю, що ти не наважишся йти, то передай це моєму другові – він все зробить – розкаже що й до чого». Ото Вадим розтлумачував, як то має бути, а потім зоглядівся: «Ой, а ти хоч згідна йти за мене заміж?». Сміялися ми обоє з того, що все «по поличках розкладав», а про головне забувся спитати. Я ж, звісно, була згідна. А ми з Вадимом не раз згадували про те, що пропозиція руки й серця була ось така, не зовсім традиційна – по телефону, на відстані майже півтори тисячі кілометрів, але не менш романтична.

«Троє діток дав нам Бог – правда, непросто далося нам щастя батьківства»

12 липня 1999 року у них були заручини, про які Ярослава за незвичних обставин дізналася, і 17 жовтня – весілля, таїнство вінчання. Молода сім’я починала своє подружнє життя в квартирі Вадимових батьків. Потім переїхала – до Ярославиних. Жінка розповідає:

– Але, як то кажуть, молоді мають жити окремо. Й ми так вирішили – пішли на найману квартиру. Троє діток дав нам Бог – правда, непросто далося нам щастя батьківства. Перші вагітності закінчувалися викиднями. Лише через чотири роки після весілля, у 2003-му народилася старша донька, яку ми так і назвали – Вікторія. Це була наша Перемога. І смішно, й грішно, але двох доньок і сина нам вдавалося зачати лише після того, як із Вадимом щось траплялося недобре. Мабуть, це збіг обставин, але так уже було, що Бог віддячував нас батьківством, коли Вадима уразила струмом бетономішалка, й ми вже думали, що він не виживе. Чи тоді, як він, працюючи на будівництві, упав з висоти четвертого поверху, й у нього лопнула печінка – почалася внутрішня кровотеча. Два місяці був у лікарні, ледве викарабкався...

Після Вікторії в подружжя Гуньків народився син Артем, потім – ще одна донька, Олександра, з різницею у віці – шість літ. Старша донька з’явилася на світ у Ковельській лікарні, і тоді ще не практикувалося, щоб чоловік був присутній на пологах.

– А ось коли я народжувала сина Артема в Турійську (на той час ми переїхали в село Ружин тодішнього Турійського району, де батьки Вадима купили будинок, – в Турійськ нам було ближче добиратися), то він уже був присутній на пологах. По суті, – перший, хто започаткував сімейні пологи. І ось – 2014 рік. Почалася АТО. Третього червня на світ з’явилася наша третя дитина – Олександра. А Вадим усе ходить у військкомат і проситься на службу. Тоді якось я його втримала...

«Я не зможу сидіти в Польщі, коли в Україні війна, – вертаюся додому»

Подружжя Ярослави й Вадима Гуньків жило вже в селі Перевали на Турійщині, коли настав страшний день – 24 лютого 2022-го. Оскільки сім’я більшала, то, за словами жінки, набралися кредитів та з допомогою батьків купили собі будинок. До речі, велика війна застала Вадима за кордоном – був на заробітках у Польщі.

– Вранці я прокинулася – йду будити сина до школи, – Ярослава вертається спогадом до подій майже чотирирічної давності. – Пораюся на кухні – чай, каву заварюю. Але не чую, щоб син вставав. Знову – до нього. Я не дивилася на повідомлення в своєму телефоні – Артем першим мені показав на мобілці есемеску від директора школи, з якої стало ясно, що почалася війна. Цей ранок, певно, не забудеться ніколи. Я зразу – в сльози. Серце ніби відчувало, що в нашу сім’ю ця війна принесе непоправне горе.

Ярослава відразу подзвонила Вадимові й зрозуміла, що на цей раз втримати чоловіка, як у 2014-му, не вдасться:

– Він сказав, що буде їхати додому. Почувши це, я – майже в істериці – криком кричала, щоб не здумав цього робити. І тоді почула ось такі його слова: «Я не залишуся тут. Я не зможу сидіти в Польщі, коли в Україні війна, – вертаюся додому». І, мабуть, щоб переконати мене в своїй правоті, додав: «У мене – троє дітей – хто їх буде захищати, як не я? Якщо ми там орків не втримаємо, то вони прийдуть сюди. Ти сама їх захистиш?». Вадим просто добре знав мене. Знав, що я трохи – панікерка. От і зараз – багато хто вже давно відключив на мобілці сигнал повітряної тривоги. Я ж – ні. Хоч і бачу, що сюди нібито ніщо не летить, але неспокійно на душі – у мене ж троє дітей, переживаю за них.

Вадим почекав, поки роботодавець видасть зарплату, й вернувся в Україну.

На початку березня він уже був вдома. До травня ходив у Турійський військкомат. І там написав заяву, щоб призвали на службу, і в одну з військових частин – на контрактника. Казав дружині, що піде туди, хто перший візьме. І вийшло так, що в п’ятницю, 27 травня, йому подзвонили з військкомату, щоб наступного дня він приїхав – «забирають». Цю останню суботу весни Ярослава добре запам’ятала:

– Вранці, коли діти ще спали, ми з ним вийшли на подвір’я, посиділи на лавочці і попрощалися. Тоді ж всі були впевнені, що війна – ненадовго. От і Вадим, побачивши мої сльози, сказав: «Чого ти плачеш? Якийсь місяць – другий повоюю й вернуся. Все буде, як було!». Пригадую, коли проводжала чоловіка на війну, ще не було передчуття того, яке горе на мене чекає. 28 травня, в суботу, Вадима відправили у Володимир. Там він побув ще й у понеділок. А у вівторок його відправили на Схід України. На полігоні мало пробув, бо ж, як я розумію, мав строкову службу – «все й так знає». А те, що людині більше, як сорок років, і коли то та строкова служба була – навички забулися, то на це ніхто не зважав. У країні – війна. І цим все сказано.

Служив Вадим Гунько в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Був командиром відділення 1-го батальйону 3-ї роти. Пройшов багато гарячих точок. Восени 2022-го визволяв окуповану територію Харківщини. Розповідав дружині, що як заходили в населені пункти, то молодь бігла, вітала, дякувала, обнімаючись. А ось серед старших були такі, хто скоса дивився, навіть з докором: мовляв, «чого ви сюди приперлися?». Прикро, але, за словами Вадима, як пригадує дружина, після зустрічі з місцевим населенням, з яким українські воїни ділилися харчами, бо ж ті ходили голодні, бували й прильоти, й наші хлопці гинули.

«Чому так – я сиділа під дверима реанімації й не відчула тої миті, коли Вадима не стало»

Ось уже четвертий рік зустрічаюся з дружинами загиблих воїнів. Здається, їх спіткала одна й та ж біда. Вони втратили дорогу людину, з якою йшли по життю, й тепер їм летіти з «одним крилом», жити – за двох. Здається, що нового можна почути. Але це не так. У кожної з жінок – своя історія їхньої любові, спільного сімейного шляху і непоправної втрати...

 Позивний Вадима Гунька на війні – «Шрам», який дістався йому через те, що мав численні травми на «гражданці» й операції, пов’язані з ними, а, отже, – й багато шрамів на тілі (до речі, праву руку, за словами дружини, чоловік міг підняти не вище рівня плеча, тож вона думала, що й на службу його не візьмуть). Майже рік він воював.

– 23 лютого 2023 року, – пригадує Ярослава, – Вадим мав короткотермінову відпустку – це десять днів з дорогою. Потрапив на гарний ювілей старшої доньки – Вікторії було двадцять. Він приїжджав і в листопаді 2022-го. Але ця зустріч була особлива. Раніше чоловік відвідував більше рідню, друзів. А от цього разу сказав, що хоче побути з сім’єю. Ніби відчував, що останній раз – з нами. 1-го березня вертався в частину. Дуже важким було прощання. Я поїхала з ним у Ковель. Коли Вадим сів в автобус, то мені хотілося побігти перед ним і зупинити, щоб не забирав його від нас. А потім було 10 березня. Чоловік подзвонив і якось дуже спокійно сказав: «Збираємося на позиції. Коли знову зателефоную – не знаю. Бережи себе і дітей...». А 15-го березня був дзвінок від дружини Вадимового побратима. Хоч їм і не можна розголошувати першими про втрати, він все ж сказав їй, те, що знав. А вже вона, в свою чергу, мене набрала. Мовляв, не можу не повідомити тобі про те, що сталося, «але ти не переживай – з Вадимом все добре, він поранений, та не тяжко».

Це сталося в бою за визволення села Синьківка Куп’янського району на Харківщині. Поранення, як зараз розповідає дружина воїна, здалося їй справді не тяжким, й вже будучи в госпіталі Харкова, надивившись, яких хлопців сюди доставляють, Ярослава була впевнена, що Вадим виживе, але... – У Харків перш поїхала сестра Вадима Орися, яка волонтерить, – вона знайшла, з ким можна швидко відправитися в дорогу, – пригадує Ярослава. – Ми з донькою Вікторією слідом вирушили потягом, знаючи вже від Орисі, в якому госпіталі Вадим. Сестра ще застала його при пам’яті. Коли зайшла до нього в палату, то він якраз з наркозу вийшов після операції. Тихенько сказав їй, що хоче пити, але ж води ще не можна було давати. Був здивований, де вона взялася. Розхвилювався дуже – Орисі хтось з медперсоналу сказав вийти. Стан Вадима погіршувався.

І вже спогад про те, як сама Ярослава прийшла в палату до Вадима: – Вадим худий був, а я побачила людину, в якій трудно впізнати мого чоловіка. Його дуже рознесло – хотіла сказати, що то не він. Він... Осколок, який потрапив у легені, зробив свою руйнівну справу. Вадима ввели в штучну кому, й він з неї не вийшов.

Лікарі Харківського військового шпиталю протягом 12 днів боролися за його життя. Та 27 березня 2023 року свічка життя воїна, якому було 45 років, згасла.

– Моє серце завжди підказувало навіть несподіваний прихід чи приїзд Вадима «із сюрпризом», а тим більше – те, що з Вадимом щось сталося – добре це чи погане. Одного разу в нього на позиції було так, що, опинившись під прицілом численних дронів, ледве врятувався. Зразу, як вернувся з позиції, не признавався, коли я, переживши болючий душевний неспокій, спитала: «Вадим, в тебе там погано було?». Лише згодом розповів, як рятувався у вирвах... І от мене досі мучить думка, чому так – я сиділа під дверима реанімації й не відчула тої миті, коли чоловіка не стало. В реанімацію мене, зазвичай, пускали, а то – ні. Вийшов прибиральник, питаю, що там сталося. Чую: «Комусь – недобре». А в мене ще нема думки, що погане може статися з Вадимом. Йому ж гемодіаліз підключили, кров чистили, щоб допомогти ниркам. На жаль, нирки не запрацювали, й серце не витримало завеликого навантаження...

14-а ОМБр взяла на себе організацію похорону. Вадима повезли на Волинь машиною. Дружина потягом їхала додому, й це була її найгіркіша в житті поїздка. Поховали Вадима Гунька на Алеї слави Ковельського кладовища. Так вирішила Ярослава, бо ж у Люблинці – вся його родина. Так і діти їй казали: «Мам, татові найкраще буде серед своїх – тих, хто загинув на війні».

«Коли мені хотілося поплакати (покричати!), то я бігла в поле»

Тепер Ярослава Гунько з молодшими дітьми живе неподалік Луцька – в Боратині. Старша дочка, Вікторія, яка вже має свою сім’ю, мешкає в Ковелі, нині вона чекає дитину (і то могла б бути ще одна зворушлива історія про те, як двоє молодих людей познайомилися в інтернеті, як дівчина поїхала на побачення до свого майбутнього чоловіка Влада, котрий воював, як вони одружилися й удвох пережили (переживають) непростий час лікування Влада після поранення, й щасливі від того, що Бог дарував йому життя). Син Артем вчиться в Луцьку на кухаря-кондитера, наймолодша Олександра – учениця шостого класу.

– Мене ближче до Луцька й потягнуло, щоб бути біля сина, – каже Ярослава. – Йому зараз – лише шістнадцять років, але він вже – моя опора. Всі діти після загибелі батька якось аж подорослішали – підтримують мене, не дають плакати. Та й я сама, з самого початку, як не стало Вадима, старалася, щоб вони не бачили моїх сліз, – розуміла, що їм і так нелегко. Коли накочувалася хвиля болю, то ховалася, відчуваючи, що при них розревуся. Говорила найменшій Санічці, як я називаю Олександру: «Почекай – мамі погано...» – і бігла в поле, щоб поплакати (покричати!).

Скоро три роки, як Ярослава втратила чоловіка. Біль ніколи не мине. Але її, як і жінок із такою ж долею, тримає думка, що треба жити, бо є для кого – дітей, яких так любив їхній тато, треба піднімати.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений жкрналіст України.