На пророцтво ворожки Марія лише засміялася, бо тоді вона була ще незаміжня…
«Найбільше тебе любитиме третій чоловік...». Історія на вечір
Марія тоді була ще просто Марія – з косою до пояса, з очима, як озеро біля Люб’язя, і з серцем, яка вірила, що кохання – то раз і назавжди. Їй було дев’ятнадцять, коли на ярмарку в Камені-Каширському стара циганка, зморщена, як осінній лист, взяла її за руку й сказала: – Найбільше тебе любитиме третій чоловік…
Марія засміялась. Вона тоді ще не мала й першого. Але поряд стояв Петро – високий, з чорними бровами, що злітали, як ластівки. Кілька хвилин тому він купив їй сережки з бісеру і сказав, що буде з нею до смерті.
…Смерть прийшла швидше, ніж думали. Через три роки Петро трагічно загинув на будівництві в Києві – упав із високого риштування. Марія тоді вже була з маленьким сином і з серцем, яке не вірило, що кохання – то назавжди.
Другий був Василь. Він прийшов у її життя, як дощ після спеки – несподівано, але з полегшенням. Допомагав з дитиною, носив дрова, лагодив дах. Але не любив її – любив себе. І коли син підріс, Василь зібрав речі й поїхав «на заробітки», з яких не повернувся.
Марія тоді вже була Марія Іванівна – бо так її називали в школі, де вона працювала вчителькою. Вона вже не чекала нікого. Її серце було, як стара груша – з тріщинами, але яка ще родила.
– Я не знаю, чи я третій. Але я точно хочу бути останнім.
…Третій прийшов у листопаді. Його звали Іван. Він був водієм автобуса, що возив дітей до школи. Одного разу він залишив на сидінні термос з чаєм і записку: «Для Марії Іванівни. Зігрійтесь».
Він не був красивим. У нього були великі руки, трохи кривий ніс і голос, як у ведмедя. Але він слухав її. Справді слухав. І коли вона розповіла про Петра, про Василя, про циганку – він не сміявся. Він сказав:
– Я не знаю, чи я третій. Але я точно хочу бути останнім.
Марія тоді плакала. Не від болю – від того, що серце, яке не вірило, знову повірило.
Вони жили скромно. В хаті було тепло, бо Іван завжди рубав дрова із запасом. Увечері вони пили чай, дивилися телевізор, а іноді просто мовчали – і в тій тиші було більше любові, ніж у всіх словах Василя.
Одного дня Марія знайшла старі сережки – ті, що Петро подарував на ярмарку. Вона поклала їх у коробку, де зберігала фото. І подумала: «Циганка мала рацію. Найбільш мене любить третій. Але найбільше я люблю його».
Бо любов – то не пророцтво. То – вибір. І Марія Іванівна вибрала.
Зореслав СТОЖАР
