Дожилися, називається. Громадянка України Настя К., привселюдно демонструючи невігластво у галузі законодавства, “чесно кажучи” та ще й “з усмішкою на вустах” через газету “Волинь” (9 грудня 2003 р., замітка “Невже в цьому патріотизм?”) виносить “вирок” “представникам інтелігенції Луцька”, котрі “вимагають написати українською мовою” назви іноземних фірм у рекламі на вулицях українського міста...
Дожилися, називається. Громадянка України Настя К., привселюдно демонструючи невігластво у галузі законодавства, “чесно кажучи” та ще й “з усмішкою на вустах” через газету “Волинь” (9 грудня 2003 р., замітка “Невже в цьому патріотизм?”) виносить “вирок” “представникам інтелігенції Луцька”, котрі “вимагають написати українською мовою” назви іноземних фірм у рекламі на вулицях українського міста. І як пояснити цій авторці, що поважати рідну мову, державу, а відтак виявляти національну гідність і патріотизм вимагає не лише інтелігентність, яку повною мірою демонструє педагог, викладач української мови й літератури Євгенія Назарук (саме її думки в газеті Вам, Насте, було “смішно читати”), але й закон. Не кажу вже про такі речі, як логіка і здоровий глузд. Так-от, стаття 35 чинного в Україні Закону про мови вимагає (саме вимагає, адже державні закони мають аж ніяк не рекомендаційний характер): “Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т. ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладеним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою”. Просвітяни, літератори, люди з почуттям національної гідності б’ють на сполох, звертаються до керівників держави та громадськості з відкритими листами (24 липня 2003 р. такий лист, адресований першим особам області й міста, за підписом 16 керівників громадських і політичних організацій був надрукований у “Волині”), але мовне законодавство в нашій постколоніальній та й нині багато в чому колоніальній країні вперто ігнорується. Підприємці чи громадяни, як-от Настя К., можуть і не знати вимог Закону (не варто лише своїм незнанням хизуватися), але їх мусять знати держслужбовці, працівники міськвиконкому, які при реєстрації торговельних підприємств повинні вимагати від них дотримання державних законів. Може, й вимагають, але ті, що платять гроші за реєстрацію і податки, вважають, вочевидь, що цих вимог можна й не дотримуватись. Що ж виходить? Продається й купується закон? Так, у радянську добу не було “Вопаків”, “Ортеолів”, “Тигресів”, “Олдемів”, “Левдівів”, “Пано”, “Техасів”, “Піжончиків” і т. п. Був тоді примітивізм одноманітності у вигляді “Гастрономів”, “Їдалень”, “Товарів повсякденного попиту”, але хіба новітні слова-покручі так само не примітивні за своєю суттю? Вони ж не несуть ніякої інформації, опріч того, будь-який покруч (річ, утворена поєднанням кількох частин чогось в одне ціле) має негативний відтінок. Що стосується, наприклад, людської особи, то слово “покруч”, за українським словником, тлумачиться ще й як “виродок”. Слово з явним негативним відтінком “піжончик” уже доволі довгенько “прикрашає” вулицю Лесі Українки в Луцьку (назва магазину дитячого одягу “Фасончик-піжончик”). Є й інші “шедеври”—“Галдім” цілодобово”, “Продукти харчування “Орфей” і т. п. Про недоречність, абсурдність таких назв говорилося на недавній зустрічі письменників Волині з луцьким міським головою Антоном Кривицьким, але “піжончик” продовжує успішно демонструвати свою зневагу до культури. Так, Насте К., слід поважати культуру Німеччини, США чи Росії, але найперше німцям, американцям, росіянам. І українцям, звісно, якщо йдеться справді про культуру, а не тільки про ринок, елементи якого, м’яко кажучи, не завжди вписуються в рамки цього поняття. До речі, інші країни, де існувала загроза мові корінної нації, та ж Німеччина, Франція, Ізраїль, завдяки активним заходам з боку держави, спрямованим на захист національних інтересів, свого інформаційного простору, успішно подолали мовний колоніальний стан. Українська інтелігенція сподівається на рішучі кроки в цьому напрямку і від своєї державної влади. На жаль, сподівається поки що марно. Василь ГЕЙ, письменник.
