Колись, коли ще мало не в кожному селі стояли пам’ятники вождю світового пролетаріату, а в нас, у Луцьку, вже не було, вперше в гості в Україну збиралась приїхати відома французька акторка, володарка Оскара —П’єррет Дюпуайє. Я написала їй приблизно таке: «П’єррет, Україна справжня - там, де живу я,- на Волині. Почни знайомство з древнього Лучеська. Не пошкодуєш»
Колись, коли ще мало не в кожному селі стояли пам’ятники вождю світового пролетаріату, а в нас, у Луцьку, вже не було, вперше в гості в Україну збиралась приїхати відома французька акторка, володарка Оскара —П’єррет Дюпуайє. Я написала їй приблизно таке: «П’єррет, Україна справжня - там, де живу я,- на Волині. Почни знайомство з древнього Лучеська. Не пошкодуєш»
Галина КАЖАН, заслужена артистка України
Актрисі вдалось змінити гастрольний маршрут і вона розпочала свій voyage (вояж) з Луцька, запросивши нас на “Бал у Бальзака.” А наступного дня я мала можливість показати їй своє прадавнє місто. Вона довго вдивлялась у постать Кобзаря і нарешті ствердно сказала: “Це – ваш поет!”. Закінчивши свій маршрут в Дніпропетровську, повернулась у Францію. Згодом я одержала від неї чималу бандероль, в якій був ошатно виданий її щоденник вражень “Бал у Бальзака” в Україні”. І о, диво — на одній із сторінок бачу фото пам’ятника... Леніну ( без кепочки), а внизу підпис: “Українці шанобливо ставляться до своїх поетів, споруджуючи їм пам’ятники на кожному кроці.” За кілька літ мені пощастило побувати в гостях у французької посестри, я розгорнула її щоденник і показала ту сторінку з “вождем.” - П’єррет, це – не Шевченко. Це – Ленін! - О, Господи, а нащо ж їх у вас так багато?! – тільки й вигукнула актриса. Мода ставити пам’ятники скрізь і всюди дісталась нам у спадок з минулих часів. Ми навіть не задумуємось над доречністю встановлення постаменту перед напівзруйнованим закладом культури чи убогого помешкання школи. Це в нас – манія. У сусідньому селі сільрада поставила, бо так хотіли люди, а ми що гірші? От і замість Леніна стоять Тараси, мало чим різняться, особливо коли без кепочки. Чужоземцю важко відрізнити. Але ж пам’ятником може стати навіть озеро, річка, урочище, окреме дерево. Історія знає такі приклади. Я не буду вдаватись в детальний їх перелік. Назву тільки декілька. В тому ж Парижі, в Латинському кварталі росте найстаріша акація, вона як святий символ міста оберігається, сюди приходять туристи, закохані і навіть знаходять притулок бездомні, а через Сену рукою подати до собору Паризької Богоматері. Собори, храми – теж пам’ятники історії. Дерева-символи: клен асоціюється з Канадою, сакура – з Японією, Україна – з калиною, а столиця – звичайно ж, з каштанами. Тисячолітні дуби в Холодному Яру біля Мотриного монастиря, а чи не живі пам’ятники історії нації? Чи ті ж дуби у маєтку пана Енгельгардта в Будищах? Мені важко віднайти такий пам’ятник у Луцьку, він ще, очевидно, не виріс. Колись ними стануть (сподіваюсь) красуні-ялиці, яких почали прикрашати щороку на Різдво. У моєму рідному селі Гайки, що на Турійщині, наймогутнішим деревом була старезна груша, яка швидше нагадувала дуб; вона росла на подвір’ї тітки Наді Камінської. Її грушки-гнилички були чи не найвишуканішими ласощами для нас, дітей. Особливо, якщо на якийсь час покласти їх у сіно. Не стало груші, і ностальгічний смуток за дитинством зворушує саме її відсутністю. Недавно на сторінках нашої газети було оприлюднено, що в Гайках із легкої руки пана Миколи Голєва закладено стогектарний яблуневий сад. Честь йому і шана за це. Звичайно, там, у тім саду, ростимуть лише сортові дерева, лісових дичок у садах давно ніхто не садить, хоча в них на відміну від штучно виведених – міцний імунітет, вони стійкі до хвороб, витривалі до негод. Дички, загалом, нагадують мені моїх земляків і мене саму. Тому так захотілось саме в тому саду посадити бодай одну-єдину лісову дичку в пам’ять про всіх односельчан, які жили колись, живуть нині і житимуть завжди на своїй прапредківській землі.
