Я вже звикла, що до телефону вона підходить не одразу. На традиційне: «Як справи? Що робиш?» буденно відповідає: «Та от, хочу трохи в хаті прибрати…»...
Я вже звикла, що до телефону вона підходить не одразу. На традиційне: «Як справи? Що робиш?» буденно відповідає: «Та от, хочу трохи в хаті прибрати…».
На мить торопію й намагаюся уявити, як вона це робить. Ніби відгадавши мої думки, весело відповідає: «Ну, це буде не ідеально, але якщо навіть я впораюся на тридцять відсотків, хлопцям буде легше, вони ж працюють». Хлопці — її сини, а моя співрозмовниця — колишня сусідка по львівському помешканню, моя ровесниця і землячка. Не раз, доки наші діти бавилися, ми обговорювали щось таке своє, жіноче, ділилися враженнями від прочитаного. Моя приятелька працювала у науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника. Одного разу вона повернулася з роботи і зрозуміла, що, мабуть, пересиділа за комп’ютером. То була п’ятниця. А в понеділок лікарі діагностували відшарування сітківки і повну втрату зору. Повірити у це було несила. Вона пережила депресію, відчай, страх бути тягарем для близьких. І зрозуміла: треба жити! Якось треба жити… Сьогодні у всьому світі відзначається важливий для незрячих день — День білої тростини. Добра нагода замислитись: як же їм живеться поряд із нами? І зробити щось, аби світ для них став світлішим.