«НАЙПЕРШЕ ЗАВДАННЯ ДРУЖИНИ — СЛУЖИТИ РОДИНІ»

Ці слова належать Домініці Данилівні Огієнко, яку називають однією з найбільших патріоток України

Усе своє подружнє життя (а до його 30-річчя не вистачило одного місяця) вона була добрим генієм Івана Огієнка, помічницею, опорою в його енергійній, культурно-просвітницькій і державницькій діяльності. Повну характеристику Домініки — дружини, матері, свідомої патріотки-українки — Іван Огієнко дав у нарисі-некролозі «Раз добром налите серце. Світлій пам’яті Д. Д. Огієнкової. Замість вінка надмогильного», видрукованого в його варшавському часописі «Наша культура» у 1937 році. Для Домініки найголовнішим обов’язком було служити родині, сім’ї. Любила говорити, як свідчив Іван Огієнко, «що родина — це мала держава; умійте належно збудувати родину, то вмітимете будувати й державу. Найперше завдання жінки — служити родині, й створити її такою, щоб усі члени її свідомо й віддано служили Батьківщині».
Друге своє завдання Домініка Данилівна бачила в тому, щоб, за визначенням Івана Огієнка, бути «вірною і високоцінною помічницею своєму чоловікові». «Невпинно служити чоловікові» — було її гаслом. Дуже хотіла мати вищу освіту, тому однією з перших стала вільною слухачкою щойно заснованого Київського народного університету (1917 р.), а пізніше була зарахована дійсною студенткою Українського державного університету в Києві. Але обставини склалися не на користь Домініки. Життя диктувало свої умови...
14 жовтня 1918 року, за тиждень до відкриття Кам’янець-Подільського державного університету, ректором якого став Іван Огієнко у червні 1918 року за результатами виборів на професорській раді Українського народного університету, Домініка з дітьми переїжджає на постійне проживання в Кам’янець-Подільський уже як «пані ректорова». До посади ректора Іванові Огієнкові додаються посади міністра освіти в часи Директорії, міністра Ісповідань, згодом Головноуповноваженого уряду УНР (з 15 листопада 1919 р. до 17 жовтня 1920-го). Становище дружини чоловіка на таких посадах було дуже відповідальне.
Домініка Данилівна створювала у домі, писав Іван Огієнко, «щиру атмосферу державної самостійності, сполученої з атмосферою української сердечної гостинності. З гостями говорила лише українською мовою. Вона казала чоловікові: «Ти можеш говорити собі й по-польськи (йдеться про час, коли у Кам’янець увійшло польське військо VІІ армії під керівництвом генерала Йосипа Крайовського. — Авт.), а я — господиня дому, і гості мусять мене вшановувати бодай тим, щоб розуміти мою мову».
Усе своє життя (з 1920 року) Домініка покірно й достойно несла тяжкий хрест жінки-емігрантки. Найважчим для неї став 1932 рік, коли Іван Огієнко втратив роботу: ректорат Варшавського університету, де працював на богословському факультеті, не продовжив контракту на наступний рік. З посади звільнили без попереднього повідомлення, без пояснення причини й без прожиткового забезпечення. Для Огієнка це стало сильним ударом, адже в родині було троє дітей — сини Анатолій і Юрій та донька Леся.
Важкі матеріальні умови, нервове потрясіння, викликане несправедливим ставленням до чоловіка (для неї він завжди був взірцем українського громадянина-державника), спричинили тяжку хворобу. Занедужавши, вона приховувала свій стан від рідних, аж поки не звалилася з ніг.
10 березня 1934 року в шпиталі Святого Лазаря у Варшаві її оперували — вирізали уражену раком ліву нирку. Але 1 січня 1936 року вона знову злягла. Рак перекинувся на хребет. Надії на порятунок не було. Але навіть прикута до ліжка 17 місяців вона зуміла посортувати десятки тисяч карток до праці Івана Огієнка «Український літературний наголос». Іван Огієнко згадував: «...лежачи, з піднесеною головою, на грудях розкладала картки, тихо співаючи улюблені пісні, при тому сильно втомлюючись, але казала: «Жінка мусить допомагати своєму чоловікові. Ти ж сам цілий день працюєш і привчив мене до того. Нехай бачать діти, як працює їхня навіть хвора мати...».
Домініка Данилівна завжди старалася бути гідною свого чоловіка. У своєму передсмертному заповіті зверталася до дітей: «Завіщаю всім своїм дітям, Анатолію, Юрію та Лесі, ціле своє життя добре й ясно пам’ятати про своє українське походження та про свої національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини — України. Нехай вам буде взірцем для цього ваш батько, що ціле життя своє сильно терпів від своїх і чужих за свої безкомпромісні національні переконання й поступування. А коли Бог дасть вам дочекатися діток своїх, виховайте їх національно свідомими так само, як ми виховували вас».
Дбаючи про те, щоб діти не зденаціоналізувалися, вона у своїй духівниці заявила: «Синам моїм женитися з чужинками, а доньці моїй виходити заміж за чужинця свого благословення я рішуче не даю».
Домініка Данилівна померла у шпиталі 19 травня 1937 року, поклавши руку на коліно дочки Лесі у присутності чоловіка й синів. 21 травня її поховали на Вольському православному кладовищі у Варшаві. Пам’ятником коханій дружині й соратнику стала праця Івана Огієнка, яка вийшла в роковини її смерті, — «Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян» із посвятою — «Моїй найдорожчій дружині — помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну пам’ять».