Шестеро діток, мов зграйка наляканих пташенят, заплакані і замурзані стояли біля хвіртки, проводжаючи сумними оченятами неньку, яка покидала їх, вирушаючи світ за очі...
Шестеро діток, мов зграйка наляканих пташенят, заплакані і замурзані стояли біля хвіртки, проводжаючи сумними оченятами неньку, яка покидала їх, вирушаючи світ за очі. Сіра курява густою пеленою стелилася за автівкою, в якій з чужим дядьком поїхала Лариса, залишивши чоловікові дітей. Її серце не зворушили їхні плачі та вмовляння. .. — Роби з ними, що хочеш, раз стільки «настругав», — сердито крикнула. — З мене досить, я втомилася від такого життя. Мені діти не потрібні, а разом із ними й ти!
Галина ОЛІФЕРЧУК
Спересердя грюкнувши дверима, вона поспішила на вулицю, де чекала машина, а в тій машині «хтось». І саме той «хтось» повіз Ларису далеко аж на цілих 5 років. Жінка з собою ніяких речей не взяла, лише сумочку з документами – так поспішала швидше втекти з дому, щоб часом чоловік не зупинив. А Віталій і не думав цього робити. Він мовчки проводжав поглядом таку колись кохану, а тепер чужу людину, яка проміняла сім’ю на безтурботне життя. Чоловік стояв, мов вкопаний, і, наче в кіно, спостерігав, як діти бігли на дорогу, щоб повернути маму. ... Лариса часто дорікала йому, як важко справлятися з такою «оравою». Тільки борщу варила 10-літрову каструлю. А як доведеться вареники чи пельмені ліпити, то півдня мине. Звісно, жінці нелегко було: старшеньких у школу відправити, уроки з ними повчити, а ще город і хазяйство. Нема коли думати про щось другорядне. А Ларисі кортіло більшої уваги від чоловіка. І вона частенько дорікала, що він охламон. Та Віталію було не до того. Бо з ранку до вечора на будівництві – гроші заробляв на сім’ю, мав золоті руки. А ввечері ледве ноги додому сунув. Та ще у хліві худоба, яку треба нагодувати. Тут сільському чоловікові не любощі на умі. Аби швидше до ліжка, щоб відпочити. Ніколи з компаніями не зв’язувався. Не курив і не пив. Жив, як усі сільські сім’ї. Хто б міг подумати, що багатодітній матері «бзіки» зайдуть у голову? ... Пройшов місяць, другий, уже й рік минає, а Лариса жодного разу навіть не навідалась і не поцікавилась, як живуть її дітки. Може, вони голодні чи невмиті? Їй було байдуже. Трирічний Сашко, який тільки-но почав говорити, щодня кликав маму, розмазуючи брудними кулачками сльози по худенькому личку. Та мама не приходила. І хлопчик перестав говорити – замкнувся, став сам не свій. Важко було Віталію давати раду дітям. Дівчаткам коси плести не вміє, вареників не наліпить. Біда – та й годі. Добре, хоч сусідські жіночки співчували. Хто покличе дітей пообідати, хто заплете. Бульбу якось гуртом викопали. Але чоловік не нарікав на долю – терпляче ніс свій хрест. Удруге одружуватися і на думці не було, бо кому він треба з таким «приданим»? Хоча сусіди радили, щоб знайшов дітям матір. – Кому вони потрібні? – питав сам себе Віталій. – Своя покинула, а чужа буде глядіти? Уже другий рік пішов, як від Лариси ні слуху, ні духу. Недільного дня Віталій поїхав у райцентр на базар, щоб продати трохи яєць, молока. Рейсовим автобусом повертався додому. Разом із ним Люба – жінка з їхнього села, яка живе в іншому кутку. Добра душею, та бідова дуже: чоловік постійно пиячить, лупцює, як сидорову козу, хоч і нема за що. Дітей своїх Бог не дав, бо після щоденних побоїв ніяк не могла їх виносити. Вийшовши з автобуса, йшли удвох дорогою, розмовляли про життя. Люба співчувала Віталію, втішала, може Лариса одумається та повернеться. – Як прийде – так і піде, навіть на поріг не пущу, - різко відповів Віталій. Люба мовчала, не знала, як продовжити розмову. Підійшли до Віталієвої хати. Від хвіртки назустріч біг найменший Сашко. З його уст зірвалося несподіване: «Мама іде!..» Уже добігав до Люби й Віталія, та спіткнувся і впав. Обдерте колінце зачервоніло, Сашко заплакав. Люба підійшла до хлопчика, підняла і подивилась на коліно. – Не плач, воно швидко заживе, – витираючи кров носовичком, втішала малого. Віталій мовчки спостерігав за ними. Навіть забув, що дитя довго не говорило, і раптом сталося диво! – Я так біг...біг до мами...впав і... – схлипував хлопчик. – Ти будеш моєю мамою?.. Люба з Віталієм переглянулись. – Чула, що малий тебе спитав? – першим озвався Віталій. – Кидай свого пияка та переходь до мене жити. Я тебе ніколи пальцем не зачеплю. Кругом хати ганяти не буду... Люба дала згоду. – Хоч спокійно буду спати, – сказала. – Не ночуватиму по хлівах та на сіні, ховаючись від чоловіка-п’яниці. ... Минуло 5 років – і на порозі з’явилася Лариса: змучена, виснажена, на себе не схожа. – О, то в моїй хаті вже й хазяйка з’явилась?! – крізь зуби вимовила. – Що ти тут робиш? Забирайся геть! – Ну, якщо діти тебе приймуть, то я піду, – мовила Люба. – Не йдіть, мамочко, – благали Любу малі. Вони обступили жінку, тримаючись за її спідницю. Аж тут і тато прийшов з роботи. – Чого тобі? – звернувся до Лариси. – Я повернулась додому, до дітей, – видушила з себе. – Приймеш? – Нема у тебе ні дітей, ні дому. І забудь сюди дорогу назавжди, – сказав Віталій. Лариса, не промовивши й слова, побрела дорогою до автобусної зупинки. Може, встигне на останній рейс автобуса, який їде в нікуди...
