«Два чоботи – пара», – так висловився у проповіді пастор...
«Два чоботи – пара», – так висловився у проповіді пастор євангельської церкви «Фіміам», що у Луцьку, благословляючи шлюб Олександра і Надії. Підґрунтя для такого порівняння дає, звичайно, те, що вони обоє працюють у майстерні з ремонту взуття. І все ж найголовніше – це схожість їхніх непростих доль: шляхи цих лучан ще з юності перетинались, а побралися вони у зрілому віці, коли прийшли до Бога і ніби заново народились...
Катерина ЗУБЧУК
«ТЮРМА ЗНИЩУЄ У ЖІНЦІ ЖІНКУ» Мої герої погодились на розмову за умови, що не називатиму їхніх прізвищ. Інакше, як сказали, не зможуть розповісти про все, що було у їхньому житті. Адже навіть знайомим, рідним воно до кінця не відоме. Хоч, як почула згодом, Олександр і Надія не раз свідчили (розповідали, зустрічаючись із тими, хто проходить реабілітацію при церкві «Фіміам»), якими вони були і якими стали. Але ж одне, коли ти тет-а-тет з людиною, яка хоче почати життя з чистого аркуша, інша річ – газетна публікація. Я приймаю їхню умову, віддаючи перевагу розмові «без купюр». Переді мною струнка блондинка. Жінку молодять розпущене довге волосся, білосніжна усмішка. Почувши такий комплімент, Надія каже: – Ви знаєте, що це все – заслуга стоматолога. Наркомани зазвичай беззубі. Такою була і я... А мені хочеться повернути розмову до минулого: якою була ця жінка в дитинстві, юності? – До 8-го класу я була відмінницею, – розповідає Надія. – Мені пророчили успішне майбутнє, бо ж і в балетну школу ходила, вірші гарно декламувала і сама писала. А я все шукала смисл життя і не знаходила. Часто задумувалась, чому така несправедливість. А несправедливістю вважала, наприклад, те, що моя мама не могла знайти собі роботу. Вона мала судимість, бо була медсестрою у бандерівців. Відбувала покарання у Воркуті. Там, на лісоповалі, і чоловіка свого, мого батька, зустріла. З ним у 1953 році після смерті Сталіна приїхала до Луцька. Влаштуватись на роботу вона довго не могла. І якщо хтось їв булку з маслом, то в нашій сім’ї не завжди було за що хліб купити. Надії, найменшій із трьох сестер, було півроку, як батько пішов із сім’ї. Матері довелося самій піднімати трьох дітей. І коли дівчина закінчила 10-й клас, то вчитися далі не захотіла. По суті, будучи ще підлітком, працювала на приладобудівному заводі у три зміни. – Я мала шістнадцять років, – каже сьогодні жінка, – а здавалось, що вже півжиття минуло. У душі була якась порожнеча. А перші почуття, любов? Коли про це зайшла мова, Надія мовила: – Бачите, я була досить агресивно налаштована до чоловічої статі. Мабуть, тому, що маму, нас маленьких батько покинув. Звичайно, було у мене перше почуття. Але щоб я ним дорожила дуже, то ні... На заводі, до речі, Надія протрималась недовго. Все шукала якогось екстриму. Почала займатись мотокросом. Здала на права і працювала в автоколоні. А якось розбилась на гонках. І тоді перший раз закурила у лікарні. Це вже сімнадцять літ мала. А невдовзі і наркотики спробувала. Жінка добре пам’ятає цей день. Це було на озері Світязь. З луцькою компанією вона приїхала туди відпочивати. – Якраз сезон маку був – на городах його росло багато, – пригадує Надія. – Я звернула увагу, що львів’яни, палатки яких стояли поруч із нашими, готують якесь вариво. «Я теж хочу», – сказала. Мене відмовляли, але я наполягла на своєму. Вкололась. Мені сподобалось. З того все і почалось. Потім із Вовкою зійшлися ми – таким же наркоманом, кололись разом. Спочатку його посадили, потім і мене (він уже помер – наркомани молодими йдуть із життя). 25 років було мені, як потрапила у колонію. 5 літ відсиділа у Харкові. Кажуть, у тюрмі людина має виправитися. У Надії з цього приводу своя думка: – Доброго там нічого немає. Колонія знищує в жінці жінку. У тебе нічого немає, ти ні про що не думаєш – за тебе все вирішують: куди піти на роботу, коли відбій... Як я виходила після першої відсидки на волю, то була впевнена, що почну життя заново. І можливість така була. Після колонії там же, у Харкові, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Сергієм. Вперше офіційно вийшла заміж. Ми майже рік з ним прожили, і я знову опинилась за ґратами. За ті ж наркотики. Розлучилися. Я Сергієві лише життя зіпсувала, бо ж він знав про моє минуле, але повірив, що все буде по-іншому. Одне слово, і заміжжя не врятувало Надію, і те, що рідня як могла витягувала з трясовини. Так було до 2006 року. – Коли мама померла, а сестри вже замучилися зі мною, то мені в колонію практично ніхто не писав, – розповідає жінка. – І ось тоді я одержала лист, який мене дуже здивував. Відкривши конверт, прочитала слова: «Бог тебе любить. І є вихід». Зверталася до мене незнайома жінка (вона, як згодом дізнаюсь, працювала в Луцьку з моєю сестрою). До цього я багато літ не плакала, а то потекли сльози. З цією жінкою листувалися весь час, поки я сиділа. Я дізналась від неї про церкву «Фіміам» у Луцьку, про реабілітаційний центр, де залежні від наркотиків люди звільняються від гріха. І коли вийшла на волю, вона зустріла мене, привела на зібрання. Але, на жаль, потрапила у коло своїх друзів – раз відмовилась, другий, а на третій здалась і вкололася. На двадцятий день була за ґратами. Тоді я вже мала 46 років. То був час, коли в колонію ходили віруючі. І я відвідувала зібрання. Стала читати Біблію. Зробила для себе такий висновок: «Бог не хоче, щоб я так жила». І коли вийшла на волю, то, на диво, мені не хотілося колотися. Приїхавши до Луцька, пішла у реабілітаційний центр при церкві «Фіміам», яка стала для мене другим домом.
«АБИ РОЗДОБУТИ «ДОЗУ» ТРЕБА ЩОСЬ ВКРАСТИ» Зі своїм нинішнім чоловіком Олександром Надія в юності бувала в одних компаніях. Зокрема, і тоді, як уже «підсіла на голку». А згодом вона теоретично могла б із ним не раз зустрітись у колонії, якби ці заклади не були роздільні. Адже й Олександр багато літ провів за ґратами. – Я сам не луцький, народився в Мурманську, – розповідає чоловік. – Батько був військовим льотчиком. У 1968 році, коли я мав 11 літ, його за станом здоров’я перевели дослужувати у Луцьку. Тут я 5-у школу закінчив, в армію пішов. Це, якщо в кількох словах, а коли детальніше говорити про те, яким було життя Олександра до армії, то, за його словами, батьки були дуже зайняті, тож ріс він на вулиці. Додому приходив тільки ночувати. Якщо й траплялись якісь неприємності, то батькам легше було заплатити і вирішити проблему сина, ніж вникати в неї. Служив у Мурманську, де й народився. Після армії повернувся до Луцька. – І не було куди приткнутись, – згадує той час Олександр. – Освіти ж не одержав, бо не хотів учитися, лінувався. Батьки дивилися, що в мене з’являються якісь компанії, на вулиці часто пропадаю. І швидко знайшли дівчину, з якою мене й оженили. Народилася у нас дочка. Я навіть зробив героїчну справу – вступив до Одеського інституту холодильної промисловості і рік провчився. Але мене звідти виключили, бо тоді я почав уже вживати наркотики. Після невдалого студентства Олександр приїхав до Луцька і прожив із дружиною 12 років. Весь цей час, як зараз зізнається, вживав наркотики, хоч довгий час приховував цю пристрасть. А потім, коли все випливло на поверхню, сім’я розпалася. Це був початок 90-х. Розвал Союзу. Треба було якось виживати. І Олександр виживав. – Я не шукаю виправдання собі, – говорить він. – Просто кажу, як воно було. Я вже настільки втягнувся у наркотики, що не міг без них жити. А на «дозу» потрібні були гроші. І тоді я почав красти. Довго це тривати не могло, тож потрапив у колонію. А потім було ще три ходки. – Надя сказала, що таке тюрма для жінки. А які ваші уроки? – У мене була така тюрма, що наркотиків не треба було шукати. З волі приходили до огорожі, щоб поділитися ними. То чи міг я стати іншим? У 2002 році Олександр вийшов на волю і дізнався, що квартири у нього вже немає. Мати померла, а якась родичка продала житло і виїхала з міста. Тож вертатись йому не було куди. Усе ж приїхав до Луцька. Подався до колишньої дружини. Вона і її співмешканець, правда, не прогнали, поселили в себе на кухні. А наступного дня дружина розповіла, що у Борохові Ківерцівського району є центр реабілітації для наркозалежних, створений при церкві «Фіміам». Дочекавшись неділі, вони поїхали на зібрання у церкву. Невдовзі Олександр потрапив у цей центр реабілітації. Це вже був 2003 рік. – Майже повний курс пройшов, ось настав сезон маку, – розповідає чоловік. – У Борохові його дуже багато було – неподалік від центру на грядках ріс. Я не втримався і заліз, нарізав його. Уколовся. Мене на цьому спіймали і випровадили з центру. Попереду був ще один, 6-річний строк колонії. У 2009-му чоловік вийшов на волю. А коли згодом знову опинився у Луцьку, то думка була одна: «Треба йти у «Фіміам». Там приймуть». І пішов Олександр у церкву, і зустрів там Надію, яку знав ще з юності і яка вже пройшла реабілітацію, прийняла хрещення. Ця жінка буквально за руку водила його, куди треба було, щоб він знову потрапив у Борохів, де допомагають наркозалежним. – А кожної неділі нас возили на зібрання у церкву «Фіміам». І одного разу я їхав туди вже з думкою: «Зараз побачу Надю...» Після реабілітації, а це 6 місяців у Борохові і 3 – при церкві, я мав роботу. Працював у тій же майстерні, що й Надя.
«ШКОДА ЗМАРНОВАНИХ МОЛОДИХ ЛІТ» Олександр і Надія вже й у церкві були разом, і на роботі. Почав чоловік залицятись до своєї певною мірою рятівниці. – Я не хотіла йти заміж, – каже Надія. – Попереджала Олександра, що і готувати не вмію, і хазяйство вести теж. Бо ж усе життя просиділа в колоніях. Підкорятися чоловікові я також не мала бажання. Але Бог мені сказав: «Якщо ти хочеш бути моєю дитиною, якщо ти хочеш виконувати те, що я тобі говорю, то мусиш навчитися коритися». І я зрозуміла, що є не настільки духовною, як мені здавалося. Я й досі «брикаюся». Але прошу Бога, щоб цей мій норов забрав, бо в Біблії написано, що жінка має слухатися чоловіка. З часом я збагнула, що з істинами Господа, за його заповідями дуже легко жити. Просто треба навчитися трохи подавляти своє «я». З Богом – мир і спокій у серці. Бувають у нас з Олександром непорозуміння. Але ж пригадую біблійне: «Нехай не зайде сонце у гніві», тобто поки зайде сонце, ти мусиш попросити пробачення і помиритись. І ми миримося. Освідчувався Олександр Надії при старшій її сестрі (раз батьків нема, то в неї просив руки нареченої). Подарував перстеник на заручини. – Сестри були дуже раді за мене, – ділиться спогадами жінка. – Те, що я почала нове життя, їх неабияк тішило, бо дуже намучилися зі мною. Вони одружилися 20 липня 2013 року. Цього числа зареєстрували свій шлюб. А наступного дня пастор благословив їх (оскільки вони вже були свого часу одружені, то їх не вінчали). Чи думали обоє, що в такому зрілому віці створять сім’ю? З цього приводу Надія каже: – Я думала, що помру під огорожею. Таке життя, яке було у нас, має один вихід – Гаразджа або тюрма. А оскільки тюрма до пори, до часу, то залишалася смерть. Мешкає подружжя у будинку Надіїної племінниці Марини, яка теж прийшла до Бога, побачивши, як життя її тітки змінилося. – Про що ви шкодуєте? На це запитання Надія сказала: – Я ні про що не хочу шкодувати. Бо якби не прожила того життя, яке було у мене, то не прийшла б до Бога. – Шкода все-таки, – додає Олександр, – змарнованих молодих літ. Зрештою, якби я не зірвався під час реабілітації у 2003 році, то вже 13 літ був би з Богом. Ви уявляєте? А так усього чотири. Був я залежний від наркотиків, поки Господь мені не допоміг. Коли я потрапив другий раз на реабілітацію, то чітко зрозумів, що Бог мене зберіг до цієї миті. Він провів мене через усе і навіть у колоніях «ховав», щоб я вижив. ... На видному місці у кімнаті подружжя – дарунок церкви «Фіміам» у день благословення їхнього шлюбу. У рамочці – цитата з Біблії про любов, яка довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається... Про любов, яку вони, хоч і пізно, але пізнали у своєму житті.
