Люди, які знали мене давненько, часто запитували, чи випадково не народилася в Брехляндії, бо вмію обдурювати дуже легко й художньо. Але займаюся цим виключно у благородних цілях: не хочу когось нервувати, сердити, хвилювати, тривожити, непокоїти...
Люди, які знали мене давненько, часто запитували, чи випадково не народилася в Брехляндії, бо вмію обдурювати дуже легко й художньо. Але займаюся цим виключно у благородних цілях: не хочу когось нервувати, сердити, хвилювати, тривожити, непокоїти
Sandra OLEK
І от уявіть собі мій розпач, коли закохалася у хлопця, який не сприймав брехні ні в якому вигляді та був переконаним прихильником постулату: «Краще гірка правда, ніж солодка омана». Виникла дилема: або розучитися обманювати, або втратити його назавжди. Останнє було понад силу. І я подібно до того, як дитина старанно вчить букви, поступово позбавлялася вміння говорити неправду. Чоловік був надзвичайно терплячим у цьому процесі. А ще й завжди слідкував за ходом моїх думок і, знайшовши в них слабеньку ланку, дивився на мене, як на хронічно чи, точніше, безнадійно занедбане створіння і, тамуючи роздратування, говорив: «Ця версія влаштувала б твою маму, а мені ти зараз спокійно розкажеш правду». Я плакала, але розповідала. Пройшов рік, доки мій розум змінив струни брехні на акорди істини. Настав і той час, коли вже я не могла знайти обманних слів не лише для чоловіка і родичів, а й навіть для друзів і малознайомих людей. Вже почала боятися самої себе, бо слова правди вимагали правильних вчинків. «Брехня лікувальна, брехня рятувальна», — згадувала я і зловтішалася: ти ніколи більше мені не знадобишся, брехлива виручалочка. Але помилялася. Якось ми з чоловіком зібралися в гості. Спустившись ліфтом, побачила біля вхідних дверей кількох п’яних молодиків. Щось бурмочучи, один схопив мене за талію, дихнув в обличчя перегаром і сказав кілька непристойних слів. Я випручувалася. Чоловік кинувся мені на допомогу, але один із хлопців сильно вдарив його пляшкою по голові. Кілька днів лікарі боролися за його життя… Здоров’я з кожним днем прибувало до нього, поволі повертався гарний настрій, але з того злощасного дня він не промовив до мене ані слова. Він втратив мову після удару. І мені сказали, що, можливо, здатність розмовляти повернеться до нього після якогось сильного стресу. Хіба обдурити його? Сказати, що не люблю? А якщо він, по–перше, не заговорить, а, по–друге, ще й покине після почутого? Кожен новий день все більше засновував сумом, як павутинням, любе лице, що змусило мене зважитися на відчайдушний крок. Я взяла аркуш паперу і, хвилюючись, нерівним почерком написала кілька слів. Тоді підійшла до чоловіка, який сидів на дивані, дивлячись телевізор, і рішучим жестом вимкнула його. Той здивовано глянув на мене і стенув плечима. Я підскочила ближче і, лякаючись своїх страшних слів, закричала: «Ненавиджу тебе! Ненавиджу твою мовчанку, коропе морожений! Від тиші в хаті, від твого пекельного мовчання мені вже вуха позакладало! Шукай собі іншу любительку риби!» Чоловік підскочив, наче вжалений, і тільки спромігся (таки спромігся!) сказати: «Ти…Ти…» Він ще не усвідомив, що знову став розмовляти і що цим він завдячує саме мені. Навіть не став збирати своїх речей, а кинувся до виходу, крикнувши: «Я сам подам на розлучення». Не стала падати на нього, як на амбразуру дзоту, перепиняючи дорогу, просто мовчки вклала йому до рук списаний листок. Він хотів його розірвати на шматки, але почуття цікавості перебороло це бажання. Кинувши погляд на перше слово, став повільно розшнуровувати туфлі, читаючи написане вголос: «Любий! Я так хочу почути твій голос, твоє променисте «люблю». Тому зараз мені доведеться обманути тебе, сказавши (страшно й подумати!), що ненавиджу. Пробач! Іншого виходу в мене нема». Дочитував написане з тремтінням у голосі, зі сльозами на очах. …Тепер, повертаючись із роботи дещо пізніше, ніж обіцяла чоловікові, не вигадую ніяких причин. Він терпляче очікує мого повернення і, лукаво поглядаючи на мене, розуміюче шепоче: «Брехня рятувальна, брехня лікувальна!»
