«ВЕСІЛЛЯ НЕ БУДЕ!»

Надія АНДРІЙЧУК

«Чекає тебе, дівонько, любов неземна. А от весілля в тебе не буде…» — торохтіла далі ворожка, заступаючи дорогу, але Людка таки зуміла якось прошмигнути повз неї і побігла на платформу, де вже йшла посадка на її рейс. Усю дорогу вона ледь стримувала сльози, а щойно ступивши на подвір’я, кинулася до мами й заридала.

— Чи ти, дівко, здуріла — всіляких пройдисвіток слухати? Хіба ж ти не знаєш, що вони тільки й шукають, кому можна локшини на вуха навішати і ще й гроші за це злупити, — насварила ненька, коли нарешті збагнула, в чому річ. Але, глянувши на зарюмсане личко доньки, ніжно пригорнула до себе: — Не журися, моя дитино, хто там може відати, що кому Богом призначено. Вір і чекай — дасть Господь, буде в тебе і кохання, й весілля…
І Людка вірила. Коли ж зустріла Олега, одразу збагнула: оце ж воно і є, неймовірне, шалене, неземне кохання, про яке казала стара циганка. Невдовзі хлопець освідчився, познайомився з родиною обраниці, а тоді й до своїх батьків запросив.
Збираючись на гостину до майбутніх свекрів, дівчина дуже хвилювалася, бо все частіше згадувала слова ворожки.
— А раптом я не сподобаюся твоїм батькам?.. А якщо вони не захочуть прийняти мене у свою родину?.. — раз по раз перепитувала вона в Олега. На запитання коханого, з чим пов’язані її тривоги, Люда, схлипуючи, розповіла йому про недобрі віщування.
— Дивачка! Викинь такі дурниці з голови, — обійняв її хлопець. — Я тебе так кохаю! І ти — мене. То чи ж можуть нам пророцтва якоїсь навіженої стати на заваді? Нікого не слухай! Вір лиш мені і своєму серцю: ми будемо щасливі!
У його голосі чулася така непідробна щирість і впевненість, що Людка заспокоїлася…
В Олега їх уже чекали. Причому не тільки батьки. За щедро накритим столом зібралася вся родина: бабуся, тітка, четверо братів зі своїми дружинами. Під поглядами стількох пар очей дівчина почувалася, немов під прицілом, та Олег, вмить помітивши зніченість нареченої, обійняв її і представив присутнім:
— Знайомтесь: моя майбутня дружина…
Люда вдячно сяйнула на нього поглядом синіх очей. Проте її тривоги не були безпідставними. Саме в розпал застілля мати покликала Олега:
— Ходи–но, сину, допоможеш мені дістати з антресолі банку з компотом…
Невдовзі й Людка встала з-за столу — вирішила поправити макіяж, та й просто скористатися можливістю хоч на мить вибратися з–під оцінюючих поглядів. Проходячи мимо кухні, почула різкі голоси і мимоволі зупинилася.
— Як ти не розумієш: я ж про тебе думаю, про твоє щастя! Он подивися, у братів усіх бездітні сім’ї, жодна з невісток не народила… Мов якесь прокляття на наш рід… А я внуків хочу, Олежку… А ця твоя… Вона ж худюща, як трясця… Тож і завагітніти не зможе — не те що виносити дитя… І не сперечайся з матір’ю! Це моє останнє слово: весілля не буде!
Мов ошпарена, дівчина схопила свою сумочку і вискочила на вулицю. Як добралася до гуртожитку — не пам’ятала… Бачила перед собою лиш обличчя старої циганки, а у вухах відлунювали слова Олегової матері: «Весілля не буде! Весілля не буде!.. Весілля не буде…»
— Весілля не буде? Не на того напали! Ще й як буде! Моя мама хоче внука? То давай її порадуємо… — Олег не збирався так просто здаватися і чекав лиш на згоду нареченої.
Людка плакала, вагалася, терзалася підозрами, ходила сумна, мов осіння хмара. Та все-таки любов перемогла, і вже невдовзі замість переживань ми вислуховували її надії — як Олежко скаже своїй мамі, що вона вагітна, яке пишне весілля вони влаштують, як щасливо житимуть…
Однак щасливе життя чомусь відкладалося. І одруження теж. То потенційна свекруха не йняла віри звістці про вагітність, то Олег подався у Польщу, щоб заробити грошей на весілля… Коли ж нарешті почули від подруги, що через місяць вона виходить заміж, то щиро пораділи за неї.
Час промайнув у клопотах. Люда ще за два тижні до знаменної події подалася додому, щоб допомогти мамі у приготуваннях. Ми ж зайнялися пошуком подарунка, вибором суконь, зачісок, манікюру. До подруги зателефонували у п’ятницю вранці:
— Ну як ти там, наречена?
— Чудово! З усім впоралися, все зробили… Я вас усіх чекаю. Приїжджайте, дівчата! Я зустріну на зупинці, щоб не блукали…
…Суботнього ранку ми вийшли з автобуса в незнайомому селі. Людки немає… Куди ж далі? Розглядаємося, у кого б запитати дорогу…
— Добридень вам, красуні! — привітно озвалася до нас якась бабуся. І, окинувши поглядом наші чепурні убори й букети, додала: — Віте, певно, на весілє до Людки?.. А весілля не буде…
З несподіванки нам наче мову одняло. А старенька торохтіла далі — видно, їй дуже кортіло поділитися новиною:
— Не буде… Бо шо ж то за весілє без молодої? А молодої нема…
— Як то нема?! — вирвалося у нас усіх одночасно.
— Та забрали ввечорі до больниці. Мо, підняла баняка тєжкого, бо ж удвох з матір’ю все готували. Сусіди тилько шалаша зробили, а то ж усе самиї… А віте йдіть, дівойки, он до теї хати, а там зобачимо, шо воно буде…
Людку й справді ввечері забрала «швидка». Їхня з Олегом донечка народилася семимісячною, та все обійшлося благополучно… А вдома, хоч і без молодої, але гостей приймали–частували, музики грали, молодь витанцьовувала, коровай ділили. Наречений, щоправда, сидів на покуті сам — не було кому й «гірко» кричати…
Наші ж розмови точилися довкола подруги: вона так мріяла про пишне весілля — а тут… Навіть не вдалося пофорсити у вишуканій сукні, яку Олег із Польщі привіз, хотів, щоб такої, як у його коханої, ні в кого не було… От і не вір тепер ворожкам… Сказала ж «Весілля не буде!» — значить, не буде, хоч ти лусни… Та Люда з цього приводу згодом висловила власну думку:
— Брехня! Було в мене весілля! Ну, правда, без мене, але я все–все бачила — на відео…
Ми, звісно, не стали сперечатися, хоч з тих пір, їдучи додому, циганок на автостанції обходимо десятою дорогою…