Дайте людині необхідне…
Відшуміли оглушливі шпаки і полетіли у вирій. Осінь володіє природою і думками, а мої теплі краї частіше виринають у спогадах… Водії там посміхаються пасажирам і навчають іноземців італійської мови, чекаючи, доки ті на виході скажуть хоча б «бона сера!» чи «аревідерчі»
Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу листів і зв'язків із читачами газети «Волинь–нова»
Там жовтогарячо від піску та синьо–синьо від моря, аж моторошно від чайок, що втрачають свою морську прописку і блукають біля прибережних будинків, регочучи безтурботним сміхом. Від незвички плутала їхній галас із балачками мешканців цього невеличкого містечка на березі Тирренського моря, що у верхній частині італійського чобітка. Ті так само голосно вітаються на вулиці вже на світанку та по–циганському балакають аж допізна. В обідню спеку місто безлюдніє, а вечорами знову гамірне та сяюче посмішками й очима задоволених людей. Італійці видаються безтурботними навіть у 70, і на березі моря, у ресторанах, і на танцювальних майданчиках, наче це місто людей поважного віку.
За чим українські жінки сюди їдуть – розуміла давно, а чому так надовго залишаються – осягнула лише зараз. «Дайте людині необхідне – і вона захоче зручностей», – казав Хемінгуей.
Тітка Галя з Волині тут уже 8 років. Перед тим як «позагоряти», мусить підняти нерухому сеньйору кілька разів, щоб перекласти її на крісло для прогулянок, прибрати, нагодувати, побути психологом для її одинокої дочки і, як кажуть, т. д. і т. і. Відтоді, коли чоловік програв у рулетку квартиру, вона не має на батьківщині необхідного і не бажає повертатися. А тут забуває про всі політичні, економічні та інші негаразди в іншому ритмі життя, де все підпорядковане одвічним правилам древніх римлян – хліба і видовищ.
«…Забезпечте людину зручностями – буде прагнути розкоші», – продовжує Хемінгуей.
«Чи це розкіш?» – запитує тітка Галя, коли її тонка емоційна натура не витримує спілкування з сеньйорами. Тоді вона бере квиточок на тур одного дня та пливе пароплавом на Ельбу чи деінде, аби лиш розвантажити мозок. А потім знову все стає на місце. Вона купує свої улюблені парфуми і мріє, куди поїхати наступного вихідного.
«Осипте людину розкошами – почне зітхати за вишуканим», – знову Хемінгуей.
Приїздять італійські доглядальниці в Україну, покрутяться туди–сюди, не знаючи, що купити на пенсію у 1000 гривень, та й повертаються туди, де зарплата у 1000 євро. Для італійців це – мізер. Незважаючи на економну ментальність, їхні вчителі можуть собі винайняти садівника чи домогосподарку.
Пані Надія не зізнається сеньйорі професорисі, що працювала директором школи у своїй державі. І тепер доглядає стареньку матір тієї професориси (так називають вчительку старших школярів).
Є тут і такі, що шукають легкого заробітку. А де їх немає? Це про них написано на всіх смітниках містечка – «Українка – злодійка».
«Дозвольте людині отримати вишукане – вона жадатиме безумств», – це знову Хемінгуей.
Аревідерчі, країно видовищ! Через призму часу згадую твоє море і гори, Рим, Ватикан, Колізей і Пізанську вежу, пальми, квітучі олеандри, лаврові та лимонні дерева, сосни незвичайної форми, і посмішки, посмішки, і рівненькі дороги, за проїзд по яких треба платити…
…А потім мені наснилося, що я легенька сукня у квіточку, яку хтось пере на великій бабусиній пральній дошці… Відкриваю очі – «Welcom to Ukraine!»
Їду по рідних нерівних дорогах. Дивно, але чомусь радію, бо мені ТУТ хочеться жити, але по–іншому, з посмішками.
