Найогидніші гримаси виродження
Ще не вщухла в душі хвиля болю й обурення від вчинку двох молодих недоумків із Луцька, які виклали в інтернет сценки жахливих катувань маленького кошеняти (Господи, чи ж могли подумати творці морозильної камери, мікрохвильовки, пральної машини, що їхні геніальні винаходи стануть засобом тортур?), як отримала новий психічний удар. На цей раз — із екрана телевізора
Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст України
Минулими вихідними у телешоу на каналі СТБ «Один за всіх» психолог і телеведучий Дмитро Карпачов разом із групою експертів, до якої входили психологи, юристи і просто відомі люди, намагався зрозуміти психологію, а зрештою — стан психічного здоров’я осіб (рука не піднімається написати людей), які називають себе догхантери. Старшим читачам, у яких, можливо, виникли труднощі з перекладом, скажу, що в лексиконі моєї бабусі було слова «гицлі». Ним вона зрідка послуговувалася, якщо хотіла охарактеризувати найнікчемнішу людину.
Інтернет же пояснює, що догхантери («мисливці на собак») — самоназва осіб, що із власної ініціативи займаються винищенням собак у містах. Свідомо опускаю тут слова «бродячих», бо методи, які вони застосовують, не передбачають особливої вибірковості. Страшно й те, що серед новітніх «гицлів» є жінки: «героїнею» згаданого телешоу була така собі Ірина Кременовська, співробітник Інституту економіко–правових досліджень НАН України. А інший відомий український вбивця собак Олексій Святогор, до речі, також юрист, адвокат, намагається навіть зареєструвати юридичну особу «Спілка журналістів–догхантерів». Він охоче роздає інтерв’ю, хизується перед телекамерами своїм особистим досягненням: умертвив понад тисячу собак!
Професійне знання законів таким на руку. Добре знають про правову яму в нашому законодавстві, при якій застосувати статтю «Жорстоке поводження з тваринами» ой як непросто. Принаймні, ЗМІ й досі оперують одиничним випадком, який стався у червні 2012 року, коли за цією статтею, а також за «Розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості» на чотири роки позбавлення волі був засуджений якийсь Олексій Ведула.
Показова ще одна деталь. І Кременовська, і Святогор навперебій розповідають, що своїми діями рятують від собачих зграй дітей, хоча власних дітей не мають. Тож не можуть уявити, яку трагедію нещодавно пережили мої київські однокурсники. Їхній десятилітній онук пішов гуляти у скверик із домашнім улюбленцем песиком Дінго. Обоє були веселі й здорові. А незабаром після повернення Дінго почав битися у страшних конвульсіях, із пащі пішла піна. Ветеринар констатував отруєння. Собака загинув на очах дитини, яку і досі лікують від заїкання. Почерк цілком догхантерський. Це ж вони розкидають ліверну ковбасу чи дешеві сосиски з підступною отрутою, а потім у соцмережах розповідають про насолоду, яку переживають від собачих мук.
Садизм — це збочення, яке не обмежується поодиноким проявом, і грань знущання над твариною і над людиною також дуже крихке. Психологи стверджують, що шок, подібний до того, який пережив онук моїх приятелів, може вплинути на все подальше життя.
Втім, на щастя, життя багатогранне. У дитинстві мене вкусив собака. І не бродячий безхатько, а бабусин Босий, якому я понесла велику кістку. Але кинула її невдало і прив’язаний собака її ледве діставав. Я вирішила виправити ситуацію, підсунути кістку. В цей момент Босий і цапнув мене за руку.
За класикою жанру, мала б назавжди зненавидіти собак. Якийсь час вважала, що їхнє місце в буді на сільському обійсті. Але якось син привіз із села «погостювати» маленьке біле створіння, яке ми називали Джулька. Вона «загостювалася» у нашій міській квартирі на 14 років і народила ще меншу Мальвочку. Мальвочка прожила з нами… 19 з половиною років і, як з’ясувалося, побила, щоправда, не зафіксований рекорд із довгожительства, бо, як прочитала у пресі, зафіксований в Україні рекорд — 18 років.
Чи ж варто пояснювати, що за такий час чотирилапий стає і другом, і повноправним членом родини, який чесно ділить із вами і радощі, й прикрощі.
Ну, а якщо собака опинився на вулиці голодний і хворий, то невже це підстава його отруїти?! Людина мала б потурбуватися про те, щоб його нагодувати, вилікувати і знайти господаря. На щастя, такі люди є, я знаю їх особисто і при нагоді допомагаю, але хотілося б, щоб їх було більше. Бо це не їхні особисті проблеми й інтереси, це проблема психічного здоров’я всього суспільства.
І насамкінець: за даними ЗМІ, таке явище, як догхантерство, зафіксоване лишень у 15 містах Росії, віднедавна — в Україні й Болгарії. Думаймо!
