Курси НБУ $ 39.22 € 42.37

РІЗНІ БУВАЮТЬ СВЕКРУХИ

Інколи мені буває надзвичайно важко, тоді я звертаюся до паперу і ручки. Ось і знову, прочитавши матеріал про те, як невістка доглядає батька-свекра, вирішила відгукнутись. Це моя, до деякої міри, “полинова історія”.

Інколи мені буває надзвичайно важко, тоді я звертаюся до паперу і ручки. Ось і знову, прочитавши матеріал про те, як невістка доглядає батька-свекра, вирішила відгукнутись. Це моя, до деякої міри, “полинова історія”.
Вийшла я заміж у селянську сім’ю. Жила у свекрів тимчасово після народження дитини. Перших два місяці не відходила від синочка — то годувала, забавляла його, то пелюшки прала. Пізніше вже мала змогу і покуховарити. І те, що я побачила на кухні, привело мене, просту сільську дівчину, в шок. Спочатку пробувала мовчки робити сама так, як вважала за потрібне. Згодом делікатно зробила кілька зауважень — ніякої реакції. Пізніше був відчай і єдине бажання — вирватися і бути у своїй хатині такою хазяйкою, якою навчила мене бути моя мати.
В одній з останніх неприємних розборок я сказала: “Якщо ви будете так робити, то ні одна невістка з вами жити не схоче”. На що чоловікова мама мені відповіла: “То пішли ті невістки...”. Далі були нецензурні слова, які не стану переповідати. І всі мамині сини стали на її захист. На щастя, я з своєю сім’єю перейшла жити окремо.
Ще більші проблеми почалися майже відразу після одруження наймолодшого сина. Невістка сказала коротко, що із свекрухою вона не житиме й однієї хвилини. І слова свого дотримала.
Минали роки. Літувала свекруха вдома, а зимувала найчастіше у мене. Одної весни, побачивши, що за цілу зиму до неї не приїхала ні одна її дитина, я сіла за стіл (це було на другий день Пасхи) і написала кожному листа: “Любі діти, у мене є свої батьки-інваліди, яких я мушу доглянути. А серед вас усіх я найстарша. Отож, ви рук не вмивайте”. Переговорили ці діти між собою чи ні, але для найстаршої дочки я стала ворогом номер один: мовляв, як я сміла повчати.
Колотнеча у кожній сім’ї моєї рідні через маму ж не вщухала. І, нарешті, знайшли оптимальний варіант: раз у моїй хаті є місце для моїх батьків, то знайдеться і для свекрухи. Привезли і навіть для годиться не запитали, чи можна. Всі вважають, що маму глядить син, а те, що насправді на мої руки ліг додатково ще один догляд (жінка ж варить, пере, миє), то байдуже. Тільки кожного разу нишком запитують, чи невістка, тобто я, мами не ображає. То я їм усім хочу з вашого дозволу, пані Катерино, сказати: “Любі мамині діти! Вашій мамі у мене найкраще, бо вона щотижня викупана, в чистому одязі і постійно сита — має свіжозварену їжу”.
До речі, відносно свекрушиної пенсії я розпорядилась, щоб вона потрапляла до мене: половина йтиме на харчі, а половина — “в панчоху” (поки мати чоловіка тимчасово зимувала, то я про це не говорила,— де п’ять тарілок супу, там буде і шоста). “А нащо складати? — миленько усміхаючись, зніяковіло запитала свекруха. — Все одно буде капут”. “Ні,— досить різко відповіла я. — Живіть довго і щасливо, при доброму здоров’ї. Але кожна людина, яка хоч трохи міркує, повинна мати копійку на всякий випадок”. Ніхто з нас не знає, що кого чекає. Так я пояснювала свою точку зору, але всі ці пояснення — даремні. Будучи тридцять років на пенсії, людина не зібрала й копієчки і впевнена, що саме так має бути.
Всього не напишеш в листі, бо нащо виносити сміття з хати. Але Кайдашиха, у порівнянні з моєю свекрухою, золота ще баба була. Бо чистьоха і хазяйка.
Н. С. Володимир-Волинський район.
Telegram Channel