Годувальник вошей
На літніх канікулах після шостого класу – перед початком нового навчального року – я прийшов у перукарню. За три місяці виросла добряча чуприна. У той час – середина 1970-х років – у моді було довге волосся. Але в школі до юних «бітломанів» ставилися жорстко – директор виганяв з уроків. Тому вольниця дозволялася тільки впродовж трьох місяців літа
Тримаючи у жмені 40 копійок – вартість зачіски «канадка», яка в Союзі стала популярною завдяки хокеїстам з Країни Кленового Листка, дочекався своєї черги й гордо сів у крісло. Перукарка обгорнула мене білою пелюшкою, взяла ножиці в руки і, зробивши кілька рухів, чомусь несподівано зупинилася.
«Хлопчику, в тебе воші! – на весь зал пролунав обурений вигук старої майстрині. — Іди додому, нехай тобі мати виведе їх, а тоді прийдеш до мене».
Наступні події я пам'ятаю фрагментарно, як у німому кіно. В той момент мені хотілося вмерти від сорому. Хлопці, котрі сиділи в черзі, дивилися на мене, немов на прокаженого. Я не вибіг, а вилетів звідтіля…
Вдома разів з десять помив голову смердючим дустовим милом, мама вичісувала паразитів і приказувала: «Ото вигодував вошей». Колонія комах-кровососів була успішно знищена, а я, певно, з рік не ходив у ту перукарню. Мені здавалося, все наше містечко знає, що в мене знайшли воші. Були різні версії, звідкіля вони взялися. Перед цим ми з батьками їздили до мого старшого брата у Москву, який там служив у радянській армії. Цілком можливо, десь у постільній білизні плацкартного вагона мене й знайшли ці істоти.
А пригадав свою дитячу ганьбу, читаючи придбану цьогоріч на Форумі видавців трилогію «Натюрморт із вудилом» оригінального польського поета та есеїста львівського походження Збіґнєва Герберта (1924—1998). У біографічній довідці письменника вказано, що він в роки Другої світової війни працював годувальником вошей. Виявляється, була колись така дивовижна професія. Я чомусь вирішив, що майбутній класик польської літератури просто на собі їх носив.
Це не зовсім так. Шукаючи деталі, вдалося з'ясувати кілька цікавих подробиць. Професор Львівського університету, мікробіолог Рудольф Вайгль розробляв вакцину проти висипного тифу ще з 1918 року. Його роботи тривали й під час нацистської окупації. У Львові німці тоді створили спеціалізований бактеріологічний інститут. Технологія виробництва вакцини проти висипного тифу вимагала розведення великої кількості вошей. Ці кровососи годувалися тільки на людях. Для цього сконструювали спеціальні порожнисті браслети з мембраною, які надягали на руки або на ноги донорам-добровольцям. Їх тоді було понад тисячу. Сеанс годування вошей тривав 30 хвилин. За свою «криваву» роботу донори отримували грошову винагороду, додатковий пайок та посвідчення, на якому було вказано «Інститут висипного тифу та вірусних досліджень». Аусвайс став захисним документом, котрий оберігав від арешту та був порятунком від примусової відправки у Німеччину. Цим шансом скористалося чимало львівських інтелектуалів, серед них і 20-річний юнак Збіґнєв Герберт. Згодом у його бурхливому житті сталося чимало різних подій, але професія «годувальник вошей» залишилася однією з найцікавіших у його біографії…
…Думаю, у багатьох людей траплялися подібні історії, коли невідомо звідки беруться безсмертні істоти, яких, як і тарганів, навіть радіація не вбиває. Тому зараз, читаючи публікацію, при згадці про воші у вас чухається голова. Тож перевірте, адже ці кровососні комахи нікуди не зникли з нашого життя.
