Супервумен Леся Українка
Корисна річ – перечитувати українську класику у дорослому віці. Так легко зруйнувати сформоване шкільною програмою уявлення про письменників як про людей, які тільки й робили, що змальовували стражденну долю рідного народу
Ярослава ТИМОЩУК,
редактор відділу культури газети «Волинь–нова»
Епістолярну спадщину нашої видатної землячки впорядкувала теж волинянка – науковець-лесезнавець Валентина Прокіп, уродженка селища Голоби Ковельського району. «Леся Українка. Листи: 1876–1897» від видавництва «Комора» – це перше видання писемного спілкування письменниці із сучасниками без радянської цензури. Маємо чудову нагоду розгледіти врешті–решт живу людину, а не кам’яну статую.
Із листів Леся Українка постає сильною особистістю, у неї — неймовірна сила духу, висока самоорганізація й жага до навчання. І водночас вона так само любить, мандрує, хворіє, шукає гроші на видання журналів чи на оренду квартири, страждає від сезонних депресій і не хоче вилазити з ліжка, провалює дедлайни (останні терміни подачі рукописів) — ніщо людське не чуже геніям.
Читаючи кореспонденцію Лесі Українки, мимоволі порівнюєш себе з авторкою, звіряєш з її досягненнями й переживаннями власні. Після цієї книжки письменниця для мене — це така енергійна супервумен, чиєї наснаги вистачає на створення власних шедеврів і на переклад чужих, на вивчення мов, на публікації у періодиці, на громадські справи, на подорожі й лікування. Вона рідко скаржиться на хворобу — та й то здебільшого тому, що недуга заважає творити. У Лесі Українки особливе усвідомлення цінності часу, сьогодні вона б могла писати чудові книжки з тайм–менеджменту (хоча ймовірніше, письменниця просто б порадила не відволікатися на несуттєве, а працювати).
У цій жінці стільки волі, сили, впертості, гумору, самоіронії, ніжності, що аж важко осягнути все це в одній людині. Неймовірне розчулення – читати листи десятирічної дівчинки до бабусі на Полтавщині, в яких вона розповідає про домашніх котів, про своїх ляльок, муфту й шапку… Леся дорослішає — і з того періоду її життя у листах до дядька Михайла Драгоманова вгадується прагнення заслужити його повагу, рости й рости в його очах. У Лесі Українки розкішне почуття гумору й відважність висловлювати те, що думаєш: «…Чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти. А пожалься Боже того пера й чорнила».
Листування Лесі Українки — це ще й свідчення епохи ХІХ століття з його розквітом, шляхетністю, витонченими манерами. Епістолярний жанр у той час вважався справжнім мистецтвом. Тож письменниця постійно переживає, як сприйматиметься її повідомлення, з ваганнями розпочинає листовне спілкування з новими людьми, дбає навіть про якість паперу, – теперішня культура фейсбучних чатів далеко не така.
Перший том листів Лесі Українки закінчується 1897 роком — на той час їй 26. Попереду в неї — нові пошуки, кохання й драми, перемоги і розчарування. Далі буде ще цікавіше.
