Війна зруйнувала все. Але тільки не кохання поляка та українки

Катерина ЗУБЧУК

У польському місті Зелена Гура, де мешкав Анджей Каштелан, вони познайомилися. У непростих для українців 90-х роках, щоб вижити, треба було, як кажуть, вертітись, і Євгенія зі своєї рідної Макіївки на Донеччині проклала шлях сюди, аж під кордон з Німеччиною. Сьогодні вона вже не робить секрету із того, що торгувала цигарками, а там їх можна було дорожче продати й мати більший «навар».
На дискотеці вони зустрілися, як виявилося, щоб більше не розлучатись. Анджей, як пригадує жінка сьогодні, гарно залицявся: як істинний поляк, якому не позичати шляхетності, квіти дарував, цукерками пригощав, на компліменти не скупився. І вона здалася. Бо ж симпатичний хлопець і їй відразу сподобався. У цих двох молодих людей зав'язалися стосунки. Анджей знав, що у Жені, як він її називає, є донька Настя від першого шлюбу. Але це не було перепоною — обоє вже вибудовували плани на своє спільне майбутнє. Тим більше, коли у 2001 році на світ з'явилася їхня доця, яку назвали Монікою.
— Я дуже зрадів донечці. Ми мали бажання жити у Польщі в Зеленій Гурі, — каже Анджей. — Проте життя показало нам велику дулю: моя родина — ні батьки, ні сестра — не прийняла Женю. Не могли змиритися, що я вибрав за дружину серед українок, які були в їхніх очах, як, по правді, і багатьох поляків, жінками легкої поведінки. Але це аж ніяк не змінило мого ставлення до Жені.
Як каже чоловік, відчув, що вона — його Жінка і з нею разом вони будуть щасливі, здолають усі випробування, які б не посилала доля.

— Ми хотіли, звичайно, залишитися в Зеленій Гурі, — додає Євгенія. — Просили батьків Анджея, щоб вони допомогли зробити мені реєстрацію. Але…
Але вони стояли на своєму. І внучку Моніку не прийняли зразу за свою. А оскільки житла у молодят не було, а винаймати маленьку комірчину за велику платню не могли, то вирішили їхати у рідну для Євгенії Макіївку.
— Моніці було лише 11 місяців, — пригадує жінка. — Я знала, що в Україні не просто жити. На перших порах сподівалася на допомогу своїх батьків. Була впевнена, що не виженуть із онукою.
Це і було те перше випробування почуттів молодих людей, яке вони пройшли достойно. У них навіть весілля не було. Обставини склалися так, що і шлюб свій зареєстрували під час чергової поїздки до Польщі аж через чотири роки життя «на віру». І то швидше, аби догодити тещі — матері Євгенії, яка не могла спокійно сприймати їхній цивільний шлюб. А ще Женя хотіла помирити Анджея з родиною. І це їй значною мірою вдалося. Коли вони побачили Моніку, що вже підросла, то не сумнівались у тому, що вона — їхня внучка.

Знову вертаюся до того, що любов цього подружжя пройшла через багато випробувань. Слабкодухий чоловік міг би й зламатись і, махнувши на все рукою, повернутися на батьківщину — ближче до своєї рідні, де стабільніше, безпечніше.

До речі, Анджей хотів відразу зареєструвати шлюб. Але, як каже Євгенія, вона сама не йшла на це: відчувала, що його родина бачить у ній не жінку, яка любить їхнього сина, брата, а аферистку з корисливими планами. І старалася довести протилежне: не треба їй польського громадянства, не має вона намірів відвойовувати квадратні метри — просто кохає Анджея.

Нелегко було Анджею в Україні, де до цього він ніколи не був, де все інше: звичаї, менталітет, культура, релігія.
— Батьки Жені допомагали нам на перших порах, — каже чоловік. — Але як глава сім'ї я мав забезпечувати дружину, дітей. Оскільки я професійний водій і почуваюся за кермом, як риба у воді, то, щоб вийти з матеріальної скрути, знайшов аж три роботи: вранці розвозив хліб по магазинах, потім працював вантажником на базарі, а ввечері таксував.
Знову вертаюся до того, що любов цього подружжя пройшла через багато випробувань. Слабкодухий чоловік міг би й зламатись і, махнувши на все рукою, повернутися на батьківщину — ближче до своєї рідні, де стабільніше, безпечніше. Яка людина ось так кине себе з кращого в гірше? Звичайно, та, яка має для цього мотивацію. Нею для Анджея були кохання, його сім'я. З цього приводу чоловік каже:
— Я завжди мріяв про люблячу родину. Щоб після роботи прийти у теплий дім, де зустріне поцілунками дружина, де діти мило забавляються. Для мене це — найголовніше.
Ця думка ще більш зміцніла після того, як Анджей пережив важку операцію на хребті і мав навіть частковий параліч ніг. Як він згадує: «Прокинувся після наркозу, побачив обличчя Жені, і мені вже нічого не страшно». З нею він заново вчився ходити.
На власний будинок, який купили у Красногорівці поблизу Донецька, подружжя стягувалося не менше десяти літ. Виручило те, що взялись за торгівлю вживаною побутовою технікою, яку привозили з Польщі. Як цигани, мандрували разом з дітьми — старшою Настею і молодшою Монікою, бо й покинути їх не було на кого. У той час Євгенія вибрала не стільки модну, як зручну для поїздок зачіску — дреди, тобто африканські косички. З ними не розлучається й дотепер. І коли вже був дім, коли влітку 2013-го народилася їхня молодша донька Магда і здавалось, що життя налагодилося, сталося те, що все це зруйнувало.
— Я вже в Донецьку мав роботу на хорошій фірмі — своїм автомобілем возив директора, — продовжує Анджей. — Женя працювала кухарем у п'ятизірковому ресторані «Вікторія», відкритому до чемпіонату Євро-2012. Уже за товаром у Польщу не їздили, бо й не було такого попиту, як раніше, на вживану техніку.
Чому ж вирішили виїжджати з Красногорівки? Коли про це зайшла мова, чоловік підкорегував моє запитання:
— Ні, це не так: до нас прийшли люди, які допомогли нам прийняти таке рішення. Це був червень 2014 року — чи треба ще щось пояснювати… Мова була така: маєте виїхати за три доби…
Після цих слів Анджей уже не може говорити — йому важко спокійно згадувати той день. Виручає Євгенія:
— Тоді Красногорівка ще була підконтрольна «ДНР»
(1 серпня 2014-го місто звільнили українські війська). Ходили по домівках великі деенерівці, як татаро-монгольське іго, і збирали данину (може, ще і хтось із сусідів підказав, що тут живе поляк). Були вони з автоматами. Все цінне, що знайшли, вигребли. І дали три доби, щоб ми зібрались. «А якщо ні, то поріжемо, як свиней». Що робити? Магді лише рік 2 червня минув. І тоді я сказала Анджею: «Знаєш, нам по сорок, у нас є років 25, щоб відбудуватися заново. Давай, покинемо це житло, хоч і нелегко воно нам далося». За три дні ми продали все, що мали із золотих прикрас, дещо з техніки, щоб зібрати якусь суму на купівлю хати, і поїхали у Боровичі. Хоч мало знали, куди вирушаємо. В інтернеті знайшли оголошення, що продається у цьому селі будинок. Зазначалася відстань до Луцька, до райцентру. Пробували, звичайно, свій дім продати, але не було покупця. А в нього ж вкладені великі гроші, бо ж думалося, що це на все життя.

На Волинь подружжя приїхало із двома дочками — Монікою і Магдою. На той час найстарша Настя жила у Криму. А на сьогодні вона вже в Аргентині (забрала дівчину тітка, яка свого часу емігрувала за океан за допомогою одновірців). За два з половиною роки Каштелани потрохи обжились. Їхній будинок легко знайти — на ньому здалеку видно національний стяг України. Подружжя переселенців, яких у селі і дотепер ще дехто називає сепаратистами, бо приїхали зі Сходу України, вдячні всім, хто їх підтримав і підтримує. Як пригадують, йшли люди й несли хто що міг, — кусень сала, картоплю, молоко. Голова сільради виділила дві підводи дров. Українську мову Анджей почав учити, як тільки приїхав у Боровичі, — у Макіївці не було такої мотивації, бо там в основному чув тільки російську. Вдячні Каштелани тодішньому Генеральному консулу Республіки Польща у Луцьку Беаті Бживчи, яка сама сіла за кермо автомобіля і знайшла їх у поліському селі, щоб допомогти і словом, і фінансами, Товариству польської культури у Луцьку, яке очолює Валентин Ваколюк.

Я хотіла показати переселенцям, людям, які втратили майно, опинилися далеко від рідної домівки, що в будь-яких умовах можна вижити, якщо є любов, турбота одне про одного.

«Участь у телепрограмі — це як і спосіб самоутвердитись»
— Нехай не ображається на нас телеканал «1+1», — але взяти участь у проекті «Міняю жінку» нас підштовхнуло і те, що були потрібні гроші, — каже Анджей. — Приїхавши з міста, де все покинули, в село, ми опинилися в нових для себе умовах і старались вижити.
Чотири місяці тому Євгенія подала через інтернет заявку на участь у реаліті-шоу, відіслала резюме. З приводу цього жінка міркує так:
— Мені хотілося б, щоб люди дізналися про нашу сім'ю. А ще більше — щоб побачили нашу Моніку — яка вона талановита. Вона ж і співає, і малює — цікавиться аніме — японською мультиплікацією. А ще я хотіла показати переселенцям, людям, які втратили майно, опинилися далеко від рідної домівки, що в будь-яких умовах можна вижити, якщо є любов, турбота одне про одного. По правді, не думала, що після моєї заявки нам зателефонують і в результаті відберуть для проекту. Після спілкування по скайпу ми почули: «Ви нам подобаєтесь, ви нас зацікавили…» Ось так все сталося. Результат того, що відбувалося в Боровичах і Караганді, куди я поїхала, побачимо, як нам було сказано, в кінці лютого чи на початку березня…
А далі ми говорили вже про те, як проходили зйомки реаліті-шоу. Звичайно, не оприлюднюючи деталей, що зумовлено контрактом, бо ж можуть бути солідні штрафні санкції. Отож Євгенія поїхала в Казахстан — у місто Караганда. А новий її чоловік — Калжан Тімірбаєв, у якого син і дві доньки. Свого часу Калжан брав участь у «сліпому» прослуховуванні на проекті «Голос України» (правда, до нього ніхто із зірок-тренерів не повернувся, про що дуже шкодував Вакарчук). Це мусульманська сім'я, і ясно, що глава — батько. Як каже Євгенія, тато тільки погляне на дітей, і цього вже достатньо. Одне слово — беззаперечне послушання.

А в Боровичі приїхала його дружина Гульміра — за спеціальністю перукар-стиліст. Якщо Євгенія потрапила у великий, гарно облаштований дім, то як же Гульміра почувалася у сільській хаті, хоч уже й зі зручностями? Виявляється, вона сама хотіла потрапити у село. І коли вже після запису програми пари зустрілися в Києві, як передбачено проектом, то жінка із захопленням говорила, що ніби побувала у бабусиному домі, з такою ж верандою, яка запам'яталася з дитинства. А ще запитала подружжя з Волині: «Як ваш пінгвін?» Це про півня боровичівського йшла мова. Оскільки Гульміра читала статут українською мовою і деякі слова не розуміла, то й вийшов з півня пінгвін. А звідси і жарт з'явився.
Знаючи трохи, за якою схемою ведуться зйомки програми «Міняю жінку», запитую, який же бюджет на тиждень мала Гульміра в сім'ї Каштеланів.
— 500 гривень, — каже Анджей. — Виходили із тих коштів, які офіційно отримуємо (а це моя пенсія і виплата на трирічну Магду). Але Гульміра не нарікала, що мало, бо коли подивилася у наші холодильник, морозильну камеру, то сказала, що цих грошей взагалі не потрібно. Женя постаралася і залишила припаси. Правда, все було зі свинини, то для приготування казахської національної страви — бішбармаку — довелося поїхати до Луцька по баранину чи хоча б яловичину.
Бюджет карагандинської сім'ї становив близько 100 доларів у перерахунку на американську валюту (а казахських тенге — це аж 25 тисяч).
Тішаться Каштелани, що сталося так, як і задумували, зголошуючись на телепроект. Донька Моніка після пережитого стресу, пов'язаного з їхнім переселенням, ніби ожила, розкрилася. На благодійному ярмарку у школі нова мама Гульміра запропонувала казахську страву баурсакі — це як українські пончики, а Моніка — представила свої малюнки. Спочатку всі куштували баурсакі, а потім і її творами зацікавилися, розпитували про настрій, з яким малювала. Учитель музики купив одну картину з умовою, що подарує її Моніці, і вона зараз — на стіні в кімнаті дівчини.
Після зйомок реаліті-шоу подружні пари з Борович і Караганди продовжують листуватися в інтернеті. При нагоді для знімка в газету Каштелани продемонстрували подарунки Гульміри. Анджей одягнув шапочку-тюбитейку, Євгенія — вишиту в національному стилі безрукавку, Моніка накинула на плечі шаль. А Магді дали у руки мистецьки виконану чабанську нагайку, яка в Казахстані є оберегом дому від злих духів. Гульміра теж із подарунками поїхала додому. Вона повезла нашу вишиванку, кошичок, з яким зазвичай волиняни йдуть до церкви на Великдень святити паску, крашанки. Одне слово, у Караганді тепер є символи України.