Mоя кохана дивачка
Усе було просто. Я побачив її взимку. Ми гуляли. Сніг заліплював обличчя дівчини, перетворював усю постать на снігову бабу – незграбну, неповоротку у довгій широкій шубі. Мені навіть почало здаватися, що зараз вона замре непорушно, не зможе ступити вперед ні кроку, норкова шапочка стане бляшаним відром, а сумочка, якою розмахувала, перетвориться на звичайнісіньку мітлу. Щоб цього не сталося, вирішив розчаклувати ще не зачакловану незнайомку. Нахилився до неї і потягнувся до губ
Sandra OLEK
Дивна річ – уста були холодні і нерухомі тієї миті, коли я це зрозумів, але, розкриваючись назустріч моїм і торкнувшись їх, миттю ожили та затріпотіли, неначе легкий подих вітру, і дзвінко, й щемно забилося–защеміло моє відігріте серце. Вона вже не могла стати ні сніговою бабою, ні навіть залишитися
У мене до тебе тільки одне прохання: нікому в житті не кажи більше: «Я ніколи і нікого не кохав так, як тебе. Гаразд?»
Снігуронькою під шквалом моїх гарячих поцілунків, а просто раптово і непомітно, незрозуміло й для мене самого, зробилася моїм палким коханням, життям і душею. Як сказав один письменник: «Душа душі моєї». І вже не сніг накривав наші постаті, а посипано нас весільною пшеницею, щоб жилося в любові і злагоді.
… Вона – дивачка. Страшенно боїться хвороб. Якщо у неї десь заболіло –передчуває найгірше, але не поспішає йти до лікарні, вважаючи себе приреченою. Мінімум на півроку вона всерйоз «вмирає» від чергової болячки, а разом із нею – і я, бо мені без неї не жити. Коли моя дружина прислухається до нової недуги, що нібито полонила її тіло, в хаті оселяється гнітюча тиша і час від часу чується приглушене хлипання – йде «чергове захоронення» молодого організму. Ніякі переконання, жодні слова втіхи не досягають мети.
— Ти мене дуже любиш? – жалібне щоденне запитання завдає нестерпного болю.
— Звичайно.
— Ти ніколи і нікого не кохав так, як мене? – слова шматують душу і болем наповнюють кімнату.
— Ні.
— У мене до тебе тільки одне прохання: нікому в житті не кажи більше: «Я ніколи і нікого не кохав так, як тебе. Гаразд?»
— Ти не помреш. Ти не можеш просто взяти і померти. Подумай хоча б про мене. Що буде зі мною?
— Ти будеш коханий і кохати. Але пам’ятай моє прохання.
У такі хвилини в моїй душі прокидалися лісові інстинкти, і вона починала беззвучно вити по–вовчому. Виття стало особливо тоскним, коли, завагітнівши, дружина вирішила, що неодмінно помре під час пологів. Тепер її непокоїли дві думки: перша – що мене біля неї, напевно, не буде в останню хвилину життя, друга – чи залишиться живим наш син. А сльози капали і капали. І я вже не хотів мати дитину такою ціною – моїм дитям була люба дивачка. Наприкінці вагітності вона залюбки відвідувала подруг і знайомих, у яких щойно народилися діти, неодмінно тягнучи мене за собою. Спочатку трепетно брала на руки дитину сама, бажала їй усіляких гараздів, тоді передавала мені, кожен раз при цьому читаючи «інструкцію»: «Обережно. Одна рука – під голівку, друга – під ніжки».
Хіба я міг тоді здогадатися, як і коли, за яких обставин прозвучить з її вуст ця фраза стосовно нашого маляти? До пологів залишилося кілька днів. Дружина перестала говорити про смерть, навпаки — перебувала у якомусь радісно–дивному збудженні. Складалося враження, що вона знає щось таке, що відоме їй одній. Закінчувалася довга зимова ніч. Уже переглядав останні кадри якогось сну, як звідкись здалеку (остаточно прокинувшись, зрозумів – з кухні) долинув стримуваний стогін. Швидко побіг туди і остовпів, заціпенівши. Там нікого не було (так спершу мені здалося), тільки з–під столу текла кров. Я подивився вниз і ледве не збожеволів.
Моя дивачка лежала під столом, підмостивши під себе ковдру, простирадло і церату. Головою вона торкалася холодильника, руками трималася за обидві ніжки стола, а в інші дві – впиралася ногами. Очі були широко розплющені, піт капав на волосся, гримаса болю ні на мить не відпускала рідне обличчя. Я хотів бігти до телефону, аби викликати «швидку». Дружина зупинила поглядом. Тоді сів поруч, почав гладити мокре чоло, відчув, як зволожуються очі. Відвертаючись, аби не здатися надто сентиментальним, побачив, як рясні горошини заструменіли її обличчям.
…Останнє зусилля – і чується дзвінкий крик маляти. І тоді таки викликав «швидку». Син! У мене є син!
Я нахилився, щоб перев'язати пуповину цьому найбруднішому і наймилішому створінню в нашій хаті. І тут тихим шелестом колоска почулося: «Пам'ятаєш, одну руку під голову…» Хіба це можна забути?
— Як його звати? – чи мав я право давати йому ім'я після побаченого?
— А хіба ти забув, як звешся? Він – це ти.
Після цих слів мені захотілося сказати їй, що ніколи й нікого так не любив, як її, що не можу собі уявити без неї своє життя. Але те, що довелося пережити, вимагало легкої покари, тому, намагаючись вдати сердитого, сказав:
— Як ти гадаєш, чи люблю тебе після цього жаху, якого ти мені заподіяла?
На обличчя дружини набігла хмаринка. І я збирався прогнати її поцілунком. Але дивачка — і в Африці дивачка.
— Ти не можеш мене не любити. Ти взагалі без мене не можеш жити! n
