Знак між минулим і майбутнім

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст України

 

У молодості, націлені на прийдешнє, ми не вельми цікавимося минулим, навіть власної родини. А потім, через роки, настає момент, коли до щему, до сердечного болю хочеться прозирнути крізь час, зрозуміти, як жили твої предки, чому вони діяли саме так, і що від сподіяного ними відлунює у твоїй власній долі?
Два роки тому родичка із розряду троюрідних раптом запитала, чи знаю місце на цвинтарі, де похована баба Катерина? Запитання застало зненацька, бо я навіть не підозрювала, що баба Катерина, моя прабабуся, мама діда Антона по матері, похована в Локачах. Знала, що дідова родина ще з часів Першої світової, коли багато волинян стали біженцями, розпорошилася, частина так і залишилася у Маріуполі, куди їх вивезли подалі від війни, брат діда також опинився десь на Донеччині й приїжджав у гості тільки раз, коли мені було літ сім. У пам'ять врізалася одна-єдина деталь: за столом він демонстрував, що може не лише випити, а й відкусити... склянку. Була переконана, що й прадід і прабабуся по цій лінії лежать десь там, оскільки на кожні Проводи, провідуючи могили й більш далеких родичів і навіть сусідів, ніколи не згадували про бабцю Катерину, навіть тоді, коли були ще живі старші представники сімейства.
І ось тепер, поклавши долоню на рамено старенького хреста, під яким, за твердженням родички, спочиває моя прабабуся, болісно роздумую, де й чому обірвалася ниточка роду, ниточка пам'яті? Може, тому, що було у неї четверо синів — Антон, Василь, Якуб, імені того «донецького» і не пам'ятаю, спитати ж уже нема в кого, — а доньки Бог не послав. Бо вона б таки пам'ятала про могилу матері й нащадкам розказала. А сини... Вони чомусь не дуже браталися. Якуб відбув у Сибіру чи не 20 літ «за націоналізм», а коли повернувся, родина прийняла його з осторогою... Сім'ї кожного з братів спіткали страшні драми й трагедії. Може, то й була спокута забуття?
Відсвяткувавши світлий празник Великодня, ми продовжуємо перебувати у святковому піднесенні, чекаючи на Проводи. Адже наші предки вірили і нам заронили певність, що, починаючи з Чистого четверга, Бог відпускає душі покійників на землю й вони перебувають разом із сущими. А ті намагаються вшанувати їх відповідно до місцевих традицій, бо ж, як відомо, кожен край має свій звичай, подекуди з відлунням древніх, ще язичницьких вірувань. Згадки про Провідну, Томину неділю або Радуницю зафіксовані у давніх літописних пам'ятках — Троїцькому (1372), Новгородському (1373) та Київському (1493) літописах.
Тому, прошкуючи на кладовища у ці дні, ми снуємо нитку пам'яті не тільки роду, а й народу, споконвічну нитку. І так важливо, аби вона якомога рідше обривалася. Це значно важливіше, ніж те, з якими квітами ми прийдемо, — живими чи штучними, хоч я однозначно — за живі. Але чи смію повчати дідуся, якого зустріла цими днями біля одного з луцьких базарів? Тяжко спираючись однією рукою на ціпок, він шкандибав до тролейбуса, затиснувши в другій букетик штучних лілій, із тих, що найдешевші. Але в цій ситуації важлива не ціна квітів, а ті зусилля, з якими давався йому кожен крок. Крок на хисткій межі між сьогоденням і минулим, яку кожен із нас рано чи пізно переступить.