Чому «державне» й досі значить «гірше»?
Не перший тиждень бачу у Луцьку, як у суботу біля банкоматів ПриватБанку збираються черги. Це значить, що люди нарешті знайшли, де можна зняти гроші, бо в інших місцях готівки немає. Вона закінчилася там ще в п’ятницю ввечері, і ніхто не подбав, аби поповнити її запаси на вихідні. Коли з такою проблемою зіткнулася вперше, то подумала, що це випадковість. Після другого разу засумнівалася: щось тут не так. Грошей не виявилося втретє – і зрозуміла: це система. Банк став державним, а, значить, працюватиме гірше, ніж раніше
Тамара ТРОФИМЧУК,
відповідальний секретар газети «Волинь-нова»
Я ніколи не належала до фанатів Ігоря Коломойського, але заради справедливості мушу визнати: поки «Приват» був приватним (вибачте за тавтологію) гроші можна було зняти майже завжди. Якщо банкомат стояв у людному місці і кошти швидко закінчувалися, ситуація вирішувалася легко. Для цього не треба було далеко ходити – банкоматів під зеленим дашком у Луцьку багато. Та відколи ПриватБанк націоналізували і управляти ним почали державні службовці, брак готівки став хронічною проблемою. Зараз у суботу можна обійти весь район «Варшавського» ринку, де розміщені торгові комплекси «Там–Там», «ПортСіті», «Ювант», але так і не зняти кошти, бо на табло світиться напис «Вибачте, готівка закінчилася».
На жаль, це не перший випадок, коли державна установа працює гірше, ніж приватна. Скажімо, організація роботи у приватних і державних поліклініках також не йде у жодне порівняння. У перших немає черг, прийом ведеться по годинах, а в других натовпи пацієнтів, намагання проскочити поперед іншими, знервовані лікарі. Кажуть, держава – поганий менеджер, але чому? Нехай раніше в цьому секторі були маленькі ставки, і персонал мав моральне право казати: «Держава робить вигляд, що платить, ми робимо вигляд, що працюємо». Але ж зараз вони начебто не ображені платнею, то в чому справа? Чому державне сприймається як нічиє, і ставлення до нього відповідне?
Звісно, приватний сектор не ідеальний. Там теж існує чимало мінусів – у першу чергу занадто високі ціни та всілякі хитрощі, щоб побільше витягнути з клієнта. Але стосовно підходу до людини, яку обслуговують, принцип зовсім інший. У приватного власника клієнт завжди правий, для його зручності робиться все можливе, тільки б він заплатив за послугу і прийшов наступного разу.
Усе не так на чиновницькій службі. Державна машина, як і раніше, бездушна, незграбна, повільна, і тижнями вирішує те, що можна зробити за день. У бізнесовій структурі з питанням розібралися б за кілька годин, а в офіційній установі примудряються тягнути до непристойного довго. Телефоную нещодавно на підприємство електротранспорту у Луцьку, аби дізнатися, скільки тролейбусів їздить по місту. Здавалося б, що може бути простіше, у чому тут «військова таємниця»? Але ж ні. Відповідальна за зв’язки із пресою (навіть у тролейбусному депо є тепер така посада) доповідає начальнику ЛПЕ. А він чомусь бачить у моєму невинному питанні підступ чи провокацію, і вимагає письмового запиту, на який пішло би кілька днів, а може, і тиждень. Як на таке спокійно реагувати?
Зате про свої права державні та комунальні чиновники дбають дуже добре. Журналіст, який у пошуках термінової інформації мусить іноді потурбувати керівника після шостої вечора по мобільному, ризикує почути: «Чого ви дзвоните? У мене вже закінчився робочий день». А бачили б ви, як швидко згортають роботу працівники офіційних установ, коли на циферблаті 18-а! Блискавично, наче за командою, вимикають комп’ютери, прощаються і йдуть додому. За десять хвилин по коридорах ходить тільки прибиральниця. Якщо подібні порядки панують після націоналізації і в ПриватБанку, то, мабуть, у суботу у Луцьку ще довго будуть черги до його банкоматів…
