«Моя половинка»
Знайоме прізвище впало у вічі, коли Ліда розкладала газету «Волинь–нова», аби просушити після зливи. І волога сторінка з вітаннями затремтіла в руках
Галина КОВАЛЮК
Погляд прикипів до фотографії зі зміненими віком знайомими рисами обличчя. Перша думка — як змужнів Маленький Коля… Таке прізвисько отримав, бо в їхній групі був тезка з прізвищем Великий. І ось знову, як при кожній згадці про останнє побачення з ним, вона міцно заплющила очі й струснула головою, намагаючись чи то скинути вантаж гірких спогадів, чи позбутися пекучого сорому. Врешті здалася й наважилася прочитати, хто вітає ювіляра. Колеги. Таки повернувся на Волинь…
« Пробач. Поганий тоді був зв’язок. Але не телефон в усьому винен…»
Холодними долонями старалася остудити палаючі щоки. А в голові знову запустився метроном і безупинно вистукував її ж слова: «Я це заслужила!» Почалося це з автобуса, за яким сховалася, коли помітила Малого Колю на автостанції, і яким поверталася додому з розбитим серцем — уже своїм. Бо спочатку розбила йому словами: «Я виходжу заміж». Ховала очі, не знаходила слів пояснити, чому так раптово. Повернула Колі символічну каблучку з червоним скельцем. Її він силоміць натягнув Ліді на безіменний палець, хоч і висмикувала руку, коли зустрілися після краєзнавчої практики. Тоді він уперше по телефону назвав її своєю половинкою. Почав розмову, запитавши, чим займається решта групи. Ліда відповіла, що всі розважаються на дискотеці.
— А ти?
— Хіба я можу розірватися, щоб одна половинка біля телефону, інша — на танцях?
— То я — твоя половинка? Значить відтепер ти — моя половинка! — не приховував емоцій Коля.
— Ти мене не зрозумів. Поганий зв’язок. Ти не все правильно почув. Я сказала, що не може одна моя половинка бути біля телефону, а друга — на танцях!
— Я все правильно почув! — ледь розібрала Ліда крізь потріскування в трубці.
Зв’язок насправді був поганий. Ніхто до тієї розмови не повертався. Тож упродовж наступного навчального року Ліда для Малого Колі була його половинкою, а він для неї лишався другом. На інше вона закривала очі, приймаючи всі знаки уваги, крім обіймів та поцілунків. Це отримувала від іншого. Та її подружнє життя тривало лише до кінця навчання. Тож у дипломі — знову дівоче прізвище.
На автостанції вони могли б розминутися, якби Коля не був у військовій формі. Лічених хвилин вистачило їй, аби відповісти на його запитання: «Як ти?» А йому — ще менше: показав фотографію вродливої дівчини.
— Моя наречена, — промовив і, помовчавши якусь мить, додав: — Моя половинка.
«Чому ж мені тоді так заболіло? — не вперше запитувала себе Ліда. Чому не привітала його? Чому не сказала: «Пробач…»
Газетна сторінка за думками встигла просохнути в руках жінки. Звертаючись до фотографії, розмитої дощем, вона прошепотіла:
— Пробач. Поганий тоді був зв’язок. Але не телефон в усьому винен…
