Весільний капелюшок

Надія АНДРІЙЧУК

-Неперевершено! – не приховувала свого захоплення поважна пані, котра разом із донькою також приглядалася до білосніжних убрань. – Класичний приклад нареченої: простота і вишуканість водночас. Беріть, не пошкодуєте.
– Справді, – підтримала її продавець-консультант. – Вам дуже личить. Можемо підібрати ще фату, на другий товар діятиме знижка.

А я, між іншим, вашу Ксеню «з приданим» беру. А якщо то не моє дитя? А може, поки мене не було, до неї хтось інший ходив? Звідки мені знати?

– Не треба фати – я хочу капелюшок! – аж притупнула ногою Наталка, як вередливе дитя, якому не дали бажаної іграшки.
– Капелюшок? – здивовано перепитала дівчина-продавець і похитала головою: – На жаль, із цим вам не допоможемо. Тепер їх рідко купують, товар не ходовий.
– Наталко, вгомонися з тим капелюшком… Теж мені Катя Осадча знайшлася… Хай уже поважного віку жінки у шляпках шлюб беруть. А дівчатам звичай велить вельон одягати. Чи ти хочеш, аби на тебе все село пальцями тикало?
– Хоч що говоріть, а я вберуся так, як задумала! Бо це – моє весілля! До речі, знайома дала адресу своєї родички, яка має весільний капелюшок. Підеш зі мною?
Як тільки я не переконувала Наталку, що краще придбати фату, що не можна купувати чужий капелюшок, щоб не взяти разом із ним і чужу долю. Недарма ж кажуть, що вельон наречена мусить мати власний – не позичений, не перекуплений вживаний, аби дешевше. Те саме, мабуть, стосується й капелюшка.
– То ти йдеш зі мною чи ні? – стояла на своєму подруга.
– Та куди ж я тебе саму відпущу?
…Оксана, так звали власницю омріяного Наталею аксесуара, відчинила двері з немовлям на руках, запросила до кімнати.
– Мене тьотя попередила, що ви навідаєтеся. Зараз я покажу капелюшок. Може, вам ще туфлі треба? І рукавички ажурні маю дуже гарні, – цокотіла вона без упину, притримуючи однією рукою малюка, а другою дістаючи із шафи головний убір. – Ось, будь ласка, міряйте, дівчаточка.
У Наталки загорілися очі – саме таким вона й марила. Вмить насадила на голову і помчала у передпокій до дзеркала. На її блискучому темному волоссі виднівся білий прямокутничок магазинної бірки, що на золотистому шнурочку звисала від капелюшка.
– Я чомусь думала, це ваш весільний убір, – звернулася я до Оксани, – а він, виявляється, новий…
– Не одягала я його, будь він неладний. Не довелося, – на її очах зблиснули сльози, вона хутко втерла їх долонею і міцніше пригорнула до себе дитя.
– Не плачте, – кинулися ми втішати молоду жінку. – Доля, знаєте, мінлива: сьогодні скривдила, а завтра пригорне. Зустрінете ще своє щастя.
– Ой дівчата, щастя без розуму – як торба без дна: що не вкинь, то все згубиш. А на долю не нарікаю – сама винна, бо не радилася ні з власною головою, ані з мудрими людьми. Любов світ заступила і відібрала здатність думати. Бачила коханого таким, яким хотіла бачити, а він, як з’ясувалося, був зовсім інакшим. – Оксана вже не витирала сліз, що котилися по щоках, певно, навіть не помічала їх.
Ми мовчали. Бо що тут скажеш? Та вона, мабуть, і не потребувала наших слів – просто хотіла виговоритися, вилити свій біль, а для цього, як відомо, найліпше підходять чужі люди. А може, нас хотіла застерегти?
– Василь мій усе відкладав і відкладав шлюб: то одну причину знаходив, то іншу, – вела далі свою розповідь. – Я була вже на дев’ятому місяці, як почали готуватися до весілля. Вельон одягати негоже, то й придбала оцей капелюшок. Уже й короваї були спечені, саме ковбаси начиняли, коли прийшов до нас мій наречений, добряче напідпитку. «Давай-но, Оксеню, чим закусити, а ви, батьку, ставте пляшку, та й поговоримо», – заявив з порога. «Чи тобі, Василю, вдома зайнятися нічим за два дні до весілля? То можеш нам помогти, а балакати потім будемо», – спробувала вгамувати його я. «Часом варто прислухатися до жінчиної поради, зятю», – підтримав мене тато, але цим ще більше зачепив непрошеного гостя: «Зятем називаєте? А могли б і «сину» сказати. А я, між іншим, вашу Ксеню «з приданим» беру. А якщо то не моє дитя? А може, поки мене не було, до неї хтось інший ходив? Звідки мені знати?» Тато мій – людина горда і справедлива – мовчки пильно дивився йому у вічі, і той погляд не віщував нічого доброго, однак Василевого п’яного варнякання це не зупинило: «Чого я маю байстря годувати?» Батько зробив глибокий вдих і вказав рукою на двері: «Геть!» «Тату!» – знетямилася я. «Цить! – мовив він мені і, вловивши подив в очах нареченого, продовжив, уже звертаючись до нього: – Якщо сумніваєшся – геть! Я п’ятьох дітей поставив на ноги. Дам раду і шостому...»
За коханим зачинилися двері. У мене ж через пережитий стрес почалися передчасні пологи. Дякувати Богу, що з дитям усе добре. Замість весілля зробили пишні хрестини моєму Артемкові. А Василь так і не прийшов... Тож не згодилися мені шлюбні убрання. Може, для когось іншого підійдуть, та й мені не ятритимуть душу.
Вислухавши Оксанину сповідь, Наталка стиха мовила:
– Мабуть, ваш тато мав рацію – не такий чоловік потрібен для життя. Вірте, що зустрінете справжнє кохання, я вам цього щиро бажаю. А капелюшок мені сподобався, але маю ще один на прикметі – поміряю його, а тоді вже вибиратиму.
Я ледве наздогнала подругу на сходах:
– Куди так поспішаєш?
Думаю, ще встигнемо, поки не зачинили весільний салон, купити фату...