Так ніхто не кохав 01.08.2017, 10:22

Микола Октисюк Гордиться своїми п'ятьма синами

І сумує, що його кохана дружина Текля так рано пішла із життя й не побачила, якими виросли їхні Коля, Вітя, Петро, Вася, Толик. Не потішилась онуками, котрих уже 23

Катерина ЗУБЧУК

«Сиділи за одною партою, але перша симпатія в мене була інша»
Вони — ровесники. Обоє народилися в 1945 році, коли закінчилася війна.
— Текля — приїжджа, — розповідає чоловік. — Її родина жила у прикордонні — у селі Засвяття. Звідти всіх переселяли. Так вони потрапили в Оріхове Ратнівського району, що по сусідству з нашим селом Березники. Ми в школу одну ходили. Але тоді в мене була інша симпатія.

Знав Теклю, як і вона його, але зустрічей, побачень при місяцю чи без нього у них не було. Любов прийшла, як каже зараз чоловік, коли побралися.

Та «симпатія», односельчанка на ім'я Таня проводжала Миколу Октисюка в армію на правах його дівчини. Але поки він служив три роки в Кременчуку Полтавської області, вона встигла вийти заміж. Їздила на сезонні роботи в Білорусь, як і багато хто з їхнього села, там собі знайшла чоловіка. Оскільки і перебралась до нього, то вони, по суті, більше й не бачилися. Микола ще як служив, то знав, що не чекає його Таня, — від друзів одержував листи, то був, як кажуть, у курсі всіх сільських подій.

Може, через це, а може, так уже судилося йому, але після армії Микола ще довго холостякував. Усе по заробітках їздив. У багатьох областях Росії побував — Тамбовській, Челябінській, Саратовській. Навіть у Північний Казахстан якогось року добрався. Дехто з хлопців із тих заробіток додому з дружиною вертався. Йому ж не траплялася суджена. Знову ж таки, мабуть, так доля розпорядилася, щоб одружився він із своєю ровесницею Теклею, з якою в школі за одною партою сидів.
— Батьки наші кумами були, — пригадує чоловік. — Часом і я з ними йшов у село Оріхове, бачився з Теклею. А якось побував у неї вже сам. «Ну що, ти заміж ще не вийшла?» — спитав. Відповіді не чекав, бо знав, що вона самотня. «Підеш за мене?» — було наступне запитання. І почув коротке: «Піду». А як батькові розказав про свої наміри, то він вибрав підходящий день і оголосив: «Підемо до кума дочку його сватати».
Тобто Микола знав Теклю, як і вона його, але зустрічей, побачень при місяцю чи без нього у них не було. Любов прийшла, як каже зараз чоловік, коли побралися. А весілля відгуляли у 1974 році. Обом до тридцятки йшло.
Через рік у них уже був первісток, якого назвали на честь батька Миколою. У 1976–му на світ з'явився Вітя, а в наступному — Петро. Тобто одна дитина робила перші кроки, а друга лежала уже в пелюшках. Трохи з більшою різницею у віці народилися Василь і Анатолій. Жило подружжя у власній хаті, на яку Микола, ще як холостякував, заробив у Прибалтиці дерево. Коли справляли новосілля, батько так і сказав: «Все, можеш женитися, приводити сюди дружину».

«Не признавався коханій, яка в неї хвороба, щоб не падала духом»
Я розумію, що зачіпаю дуже болючу тему, але як без цього?.. Тож запитую про дружину — чому ж так рано, у 42 роки, обірвалося її життя? Микола Нестерович починає говорити і замовкає, бо голос його зривається, — гіркий клубок підкочує до горла. Хоч 30 літ уже минуло, як немає Теклі, а не може чоловік без хвилювання розповідати про цю втрату:
— Захворіла Текля у 1986 році. Це була десь середина серпня. Ще, пам'ятаю, картоплі не копали. Поскаржилася, що спина болить. Але до лікаря не захотіла їхати. Думала, що минеться. І справді — через 2—3 дні ніби полегшало. Але ненадовго. Діагноз був страшний — онко вона мала. Хвороба дуже швидко її забрала. Возив я її і в Ратне, і в Луцьк. В обласний онкодиспансер Теклю на обстеження поклали. Пригадую, приїхав до неї і в коридорі зустрів медсестру. «Ви до кого?» — спитала вона мене. «До Теклі Октисюк». Як почула та сестричка про кого йдеться, то пішла до лікаря. Вийшла до мене медик–жінка, закликала до себе у кабінет. «Так, Октисюк, вашої дружини вже нема», — сказала. Була Текля, звичайно, ще жива, але, як висловилася лікар, недовго залишалося їй боротися з хворобою («Добре, як протягне місяць–два»). Не оперували її навіть, бо пізно було це робити.
Забрав чоловік свою Теклю додому. Як сам зараз каже, не признавався коханій, яка в неї хвороба, щоб не падала духом. А повіз він дружину з Луцька не в Березники, у свою хату, а в Оріхове. Так її мати розпорядилася, щоб Текля була в неї. Вдома, мовляв, п'ятеро малих дітей, а їй спокій потрібний. Допомогти все одно не зможе нічим, бо вже лежача, тільки переживатиме. Зима тоді була. Все замело якраз — не доїхати. Запряг чоловік коника в сани і завіз Теклю до батьків.
До весни дожила жінка. Вже й квітень — картоплю почали садити. Допомагав якось Микола тестям у полі.
— Посадили картоплю, — розповідає чоловік, — сонечко вже низенько — до заходу хилиться. Прийшли ми до хати. Текля відразу спитала: «А діти з ким?» Заспокоїв я її, що сусідка з ними. Вже тоді я почув, що голос у дружини дуже змінився. Сіли ми перекусити після праці, а вона одне твердить: «Коля, іди до дітей». То й були останні слова, які я почув від неї. На душі було неспокійно, як прийшов додому. Ніби передчував, що Текля помре. Покликав мачуху, яка жила по сусідству в старій хаті (так склалося, що Микола Октисюк теж з 5 літ ріс без рідної матері — Авт.), хотів, щоб побула з дітьми. Але вона, як почула, що я в Оріхове збираюсь, то вже сусідку попросила приглянути. Ми обоє пішли до Теклі. Тої ночі, о першій годині, дружини не стало. Вранці прийшов я додому в Березники — діти вже повставали. «Що там, тату»? — питають старші. «Вже нема нашої мами, померла». Як почули таке, то позатихали, як ті пташенята, збилися до купки. Закрив я хату, забрав їх і вирушив в Оріхове. І на кладовищі сини були (у Самарах хоронили). Але найменший 4–літній Толик і на два роки старший Василь зовсім не розуміли, що то хоронять їхню маму, що вже вони її не побачать. Пригадую, йшли вони у ліс, що підступає до кладовища, — побавитися їм хотілося.
Коли мова зайшла про те, що, на жаль, ось таким недовгим було їхнє подружнє життя, Микола Нестерович сказав:
— Слухався я свою Теклю, не зраджував їй, любили ми одне одного, поважали.
У цих словах вчувався жаль, з приводу того, що так жорстоко розпорядилася доля. Що не побачила Текля, якими виросли їхні сини, не потішилася онуками — а їх уже 23.

«І як померла нерідна мама, всі плакали»
Як не стало дружини, Микола Нестерович змушений був покинути роботу (працював русловим на меліорації у Ратнівському районному управлінні водного господарства). Бо ж садочка в Березниках не було, куди б можна було влаштувати найменших синів. А оскільки відразу відчув, як не легко йому з п'ятьма дітьми, то шукав жінку, яка б погодилася піти за нього.

Усі діти Миколи Нестеровича (хто раніше, хто пізніше) прийшли до Бога, визнали віру Євангельських християн-баптистів.

— Напитував, — каже Микола Нестерович, — але то непросто на такий гурт когось напитати. «П'ятеро дітей, — казали молодиці, — то дуже багато». У своєму селі, то й говорити ніхто не хотів, щоб за такого вдівця йти.
Знайшов-таки чоловік жінку, яка погодилася глядіти чужих дітей. Це була Олександра із Вересся (так зветься куток села Самари).
— Сяня теж четверо діток сама годувала, бо чоловік рано з горілки помер, — розповідає Микола Нестерович. — Але її сини й дочки вже великі були. Як я до неї переїхав, то в армію старші йшли, почали женитися.
А перебрався Микола Нестерович до вдовиці з трьома молодшими дітьми — Петром, Василем, Анатолієм (12–річний Микола сам вирішив, що піде в інтернат. Спочатку в Ратному вчився, а старші класи закінчував у Маяках. І Вітю забрала на якийсь час бабуся — Теклина мати). Чоловік вдячний Олександрі, чи, як її називав, Сяні, за те, що допомогла йому підняти дітей. Це вона проводжала у перший клас наймолодших Вітю і Толика. І вони її матір'ю називали («Петро, то вже ні, бо 10 літ мав — розумів, що мами нема»). А як померла ця нерідна мати, то всі плакали. Бо ж, за словами чоловіка, вона добре до дітей ставилася.
— Думав, життя наладилось, — каже Микола Нестерович. — На жаль, і Сяні недовге життя судилося. Якось вона попрала і розвішувала у дворі на мотузці випране. Там і впала — обірвався тромб, як сказали медики. Не змогли її врятувати.
Похоронив чоловік Сяню і забрався з дітьми у Березники, у свою хату, яка стояла під замком, — мачуха його, яка жила по сусідству, наглядала. Але то вже, як зауважує, діти більші були. Старших — Колю, Вітю, Петра — в армію скоро призвали — що не рік, то проводи були. І менших виростив, підняв, як мовиться, на ноги. Усім весілля зробив. Тепер у синів — свої хати, покупляли трактори, машини. Одне слово, тільки жити й тішитися, якими виросли діти, які хороші сім'ї вони мають.

«Подумав і вирішив: «Піду покаюся»
Хоч четверо синів Миколи Октисюка йшли у приймаки після весілля, через рік–другий всі побудували свої оселі. І найменший Анатолій, сім'я якого з батьком живе, теж тут же на обійсті, яке нагадує хутірське роздолля, фундамент залив. З цим «хатнім» сином ми не зустрілися — його не було вдома, оскільки поїхав на заробітки у Мінськ. А ось Петро, котрий живе неподалік, прийшов, дізнавшись, що у батька гості з газети. І вже від нього я почула про те, як жилося їм без матері, як татові не легко було давати раду такому гурту. Він говорив і про непросту долю батька, і про те, який то час був, коли вони після смерті Олександри повернулися в Березники. А був це 1992–й. 15 літ мав тоді Петро.
— Нас рятували озера, — каже він. — Ми рибу ловили, яка добре розходилася. На цьому й заробляли. Перш батько сам готував їсти. А потім баба Олена — його мачуха — нас навчила навіть хліб пекти. Що хліб — пирогів таких добрих могли напекти, що куди там… І корову вміли доїти, по хазяйству попоратись…
Судячи зі слів Петра, і він, і його брати вдячні батькові за те, що зберіг сім'ю, що не розбрелися вони по світу, як це буває, коли немає матері. А ще — велика подяка Богові. Бо саме з його поміччю, з його порадами, як вважає 40–річний чоловік, вони стали такими, якими є. І якщо я не раз чула від Петра слова: «Вижили, хвалити Бога», то мовлені вони були з усією щирістю.
Усі діти Миколи Нестеровича (хто раніше, хто пізніше) прийшли до Бога, визнали віру Євангельських християн–баптистів (у Березниках ця конфесія, можна сказати, переважає, хоч є і православні).
— У Домі молитви, — каже Петро, — вчать істинам: як жити, як чинити в різних ситуаціях. Я прийшов до Бога уже в 25–річному віці, коли був одружений (моя дружина — віруюча з дитинства. І, до речі, виросла в сім'ї, де
15 дітей — вона наймолодша). Микола й Вітя теж старшими прийшли в Дім молитви, а Василь і Толик — ще як 14-15 літ мали.
І ось у цій родині, серед синів, які не п'ють, не курять, Микола Нестерович відчув, що теж хоче своє життя змінити. Бо ж, як сам каже, міг і чарку перехилити, і пачки цигарок мало було на день. У 2009–му, коли чоловік мав уже 64 роки, це сталося.
— Якогось недільного дня, — пригадує той час, — всі з хати пішли до церкви. Я сам залишився. Покурив, подумав і вирішив: «Піду покаюся». По дорозі до Дому молитви, який неподалік від нашої хати, викинув з кишені пачку цигарок, сірники. Зайшов у приміщення — якраз зібрання закінчилося, Богу всі помолилися. Став на коліна і сказав: «Хочу покаятися». Пресвітер, а то мій син Вітя, підтримав мене. Покаявся я. А через місяців два у Ратному хрещення прийняв. І живу з Богом уже 8 років.
…Того дня ми з Миколою Нестеровичем побували у Самарах на могилі його дружини Теклі. Стояв чоловік біля пам'ятника, дивився на портрет. Очі його сльозилися, а душа, певно, промовляла найтепліші слова подяки жінці, яка зустрілася в його житті, за те, що подарувала йому п'ятьох синів. А що рано пішла від нього і дітей, то змиритися з цим допомагає віра: вони будуть разом у Царстві Небесному, коли закінчиться і його земне життя.