Виростили 5 богатирів. а тепер мріють про... вінчання

Катерина ЗУБЧУК

«ВАЛЯ МЕНЕ «ЗАГОВОРИЛА»
Вони обоє виросли на Поліссі. Микола родом із села Якушів Ратнівського району, а Валентина — із Довжиці, що на Маневиччині. І спеціальність будівельну вибрали. Хлопець здобув фах столяра у Ковельському профтехучилищі, а дівчина в Луцькому ПТУ № 2 вивчилася на маляра-штукатура. Звела ж їх доля в обласному центрі — працювали, правда, у різних підрозділах «Волиньпромбуду». У кінці 1970-х на початку 1980-х років розростався 33-й мікрорайон, і вони трудилися на спорудженні житлових будинків.
— Якось літнього дня, — пригадує жінка, — ми з дівчатами проходили плановий медогляд, а, звільнившись, вирішили позагоряти неподалік міської лікарні, біля Сапалаївки. І ось Микола, який ішов мимо, звернув увагу на нашу компанію, що розляглася на травичці рядочком. Заговорив. Тоді ми й познайомилися. І вже після цього, як ідемо на обід чи з обіду й зустрінемось (Микола працював в «Оздоббуді»), то він обов’язково якось зачепить — хоч камінчиком у мою сторону кине, пожартує.
Сам Микола Демидович сьогодні з приводу першої зустрічі з майбутньою дружиною (чому саме її вибрав, адже з нею були інші дівчата) каже:
— А вона маленька, зграбненька була. Я ж сам не високий. Коли б Валя мала зріст під 190, то ясно, що й не пробував би з нею заводити знайомство. А вже як зав’язалася у нас розмова, то Валя мене «заговорила».
Це був час, коли у Луцьку працювали кінотеатри «Промінь», «Комсомолець», «Зміна». Якраз там і відпочивали молоді люди. Ось і Микола запросив Валентину в кіно. Дівчина, що виявилась веселою щебетухою, остаточно, як жартує чоловік, його заговорила. Вже й освідчився хлопець і про сватання мова зайшла.

Якось приходять Миронюки з роботи, а вже й дверей у їхній кімнаті нема і все винесено. Вижили молоду пару.

— Перед заручинами, — розповідає жінка, — у Довжицю сестра Миколи зі своїм чоловіком приїжджала. Як то кажуть, у розвідку — щоб знати, де живе моя родина, звісно, як живе. А там і Микола із сватами прибув. А десь через місяць, 28 і 29 травня 1983 року, було наше весілля. Першого дня — у Довжиці, а другого — мої батьки зі своїми гостями приїхали в Якушів.
Валентина Андріївна, пригадуючи весілля, каже, що 20 літ мала, як виходила заміж за свого Миколу, на 5 літ старшого від неї. Тож бачила в чоловікові надійну опору. Дуже хотілося їй мати свою сім’ю ще, може, й через те, як сама міркує, що два роки мала, як залишилася без матері. Батько ще раз женився, сестра зведена народилася. І ця жінка, яку й не хочеться називати мачухою (чи, як на Маневиччині кажуть, мачохою), добре до неї ставилася. Але і її життя було недовгим — померла, коли Валя ходила у 8–й клас. Тож вимріювала дівчина свою сім’ю, своє гніздечко, де б уже сама стараннями й любов’ю творила затишок.

«ЗБУДУВАЛИ БАГАТЬОМ ЖИТЛО, А САМІ ЗАЛИШИЛИСЯ, ЯК ТОЙ ШВЕЦЬ БЕЗ ЧОБІТ»
Хоч, коли про сімейне гніздечко (де воно було?) ми почали говорити, то тут у подружжя спогад з гірким присмаком.
— Ви ж подивіться у «Вікіпедії», — каже Валентина Андріївна, — де народилася наша Надійка: у Довжиці Маневицького району. До батька я мусила вернутися, очікуючи її появу на світ, бо ми з Миколою були на той час, вважай, безхатченками.
— Хоч, — додає Микола Демидович, — я думав, що в нас проблем із житлом не буде. Валя жила в гуртожитку, що на вулиці Мачтета, я — на Захарова. Був навіть головою ради гуртожитку, і хоч моя кімната була на три місця, але жив там сам. Облаштував, як міг, — телевізора, холодильника купив. Оскільки на восьмому поверсі (а жив я на 5–му) почали давати житло сімейним парам, то собі так прикинув: женюсь, приведу Валю сюди. Я ж не подумав, що то ж треба у черзі стояти, добиватися житла, може, і знайомство заводити, а точніше — блат. Коротше, ми одружилися, і я Валю забрав до себе. Для більшого затишку і зручності (все-таки у нас сім’я) сервант купив, і хлопці занесли його у мою кімнату. Пригадую, чергова, комендант гуртожитку допомагали доставляти обнову — двері відкривали, щоб, бува, сервант не подряпався. Вони думали, що ця покупка — для когось на 8–й поверх, де сім’ї живуть. А потім, як з’ясувалося, що він «оселився» у моїй кімнаті, то почалася катавасія. Коли я з Валею з роботи приходив, то шеренга шикувалась і не пускала нас, а я спокійно брав дружину за руку і якось пробивався через цю живу стіну. Мені здавалося: яка різниця — я ж там все одно сам живу, то чому моя дружина не може бути зі мною?
Та якось приходять Миронюки з роботи, а вже й дверей у їхній кімнаті нема і все винесено. Вижили молоду пару. І хоч у міській прокуратурі, куди звернувся Микола Демидович, запевнили, що у нього є всі права на проживання в гуртожитку, де був постійно прописаний, все закінчилося, як кажуть, мильними бульбашками. Ось тоді й поїхала Валентина народжувати свою найстаршу доньку у рідне село. Тому-то так і сталося, що у березні 1984 року у Довжиці з’явилася на світ Надійка.
Микола Демидович, як сам сьогодні каже, після усіх перипетій, став слухнянішим, його поселили в гуртожитку, де й очікував, що, як було обіцяно, вони з Валентиною будуть врешті–решт мати кімнату.

В інтернет заходжу, цікавлюсь, що там, на передовій, чи й у другій лінії, і аж серце завмирає. А коли ще знав, що наш Андрій там, де бої, то воно могло й зупинитись.

— А одного дня, — розповідає чоловік, — мене викликає начальник і каже, що є місце у будівельній бригаді радгоспу у Маяках (тепер це Княгининок. — Авт.). Може поїдеш? А мені яка різниця — аби було де жити, бо ж що то за сім’я, коли я в Луцьку, а Валя з дочкою на Маневиччині?! Спочатку гуртожиток у Милушах нам дали, а за місяць квартиру запропонували в Маяках. І ми вхопилися за це житло, хоч знали, що поселяють нас у старому чеському будинку. Перебралися. Все-таки не на поверсі жити — свій двір є, сарайчик, тож можна якесь хазяйство тримати.
Довелося Миронюкам перебудовувати цю квартиру, капканами виловлювати щурів, які бігали без будь–якого остраху, незважаючи на людей. І оселилися вони тут, як виявилося, на все життя. Після Надійки народилася ще дочка Марія, сини Сашко, Андрій, Дмитро.
— Не просто починалося наше сімейне життя, — каже Валентина Андріївна. — Але Бог не дав нам пропасти. Правда, з будівельною професією я попрощалася відразу, як тільки дітки пішли (перші ж троє народились буквально одне за другим).
Відійшов від свого столярського фаху і Микола Демидович. Оскільки він займався важкою атлетикою, то вступив до Луцького педагогічного інституту на фізкультурний факультет і з 1989 року перейшов на тренерську роботу — займався з дітьми у Маяківській середній школі.

«Я БАЖАВ БАЧИТИ ДІТЕЙ МІЦНИМИ НЕ ЛИШЕ ФІЗИЧНО, А Й МОРАЛЬНО»
Найстарша дочка Надя мала років п’ять, як батько почав брати її з собою у зал. А згодом і молодших дітей зовсім малими приводив сюди. Спочатку Надійка, як пригадує чоловік, яка стане в майбутньому чемпіоном України, учасницею Олімпійських ігор, — просто гралася: брала лома і, дивлячись на хлопчаків, яких батько тренував, піднімала його. І коли на початку 90–х років важку атлетику узаконили як вид спорту для жінок, у Миколи Демидовича була вже підготовлена спортсменка для участі в обласних змаганнях. То і був перший щабель, з якого вона піднялася у великий спорт.
— Те, що я став тренером ще й із важкої атлетики, — говорить Микола Миронюк, — має свою історію. В юності у мене були проблеми із серцем. Тому-то я думав, що і в армію мене не візьмуть. Але коли все-таки призвали, і я служив у Ризі, то тоді й сталися кардинальні зміни. Треба віддати належне тій, радянській системі: оприділили мене у рід військ, де не було особливих фізичних навантажень. Я окремо займався, як визначив військовий лікар, — на турніку вправлявся, бігав. І як минуло півтора року, то цей же лікар сказав: «Ти цілком здоровий хлопець. Тільки не піднімай нічого важкого». А сталося все навпаки — я пішов після армії у секцію важкої атлетики, яка була при Луцькому Будинку офіцерів. А як женився, дітей діждався, то і їх прилучив до цього виду спорту. Зі свого досвіду зрозумів, що спорт — то велике діло. Я хотів бачити своїх синів і дочок міцними не тільки фізично, а й морально. Адже життя жорстоке і треба знати, що ти за себе постоїш. А для цього потрібні не лише міцні кулаки, а насамперед сила духу.
Правда, дбаючи про силу духу своїх дітей, подружжя Миронюків не знало, яке випробування чекає на їхню сім’ю. Бо й не думали, що українцям доведеться пережити непростий час — відстоювати незалежність та єдність своєї держави. У першу хвилю мобілізації, 9 квітня 2014-го, принесли повістку їхньому Андрієві. І більше року, з короткими перервами (коли приїжджав здавати сесію у Східноєвропейському університеті, чи проходив курс лікування) він був у зоні АТО.
— Тільки син знає, що йому довелося пережити, — каже Валентина Андріївна. — Андрій і зараз не дуже багатослівний, коли мова заходить про ті майже півтора року на війні. Але моя душа завжди чула, коли моїй дитині погано. І я молилася за нього і за таких солдатів, як він.
— В інтернет заходжу, цікавлюсь, що там, на передовій, чи й у другій лінії, — долучається до розмови Микола Демидович, — і аж серце завмирає. А коли ще знав, що наш Андрій там, де бої, то воно могло й зупинитись. У мене і сивини тоді більше додалося. Лягаєш спати і уявляєш, як то десь твій син в окопі, а ти в теплому ліжку. Ходиш, усміхаєшся, дітей тренуєш, а що на душі, то лише мені відомо…
Особливо болючою темою є для подружжя Миронюків те, що в перший рік неоголошеної війни, чи АТО, як її називають, треба було випровадити сина на службу та ще й одягнути його, подбати про елементарний побут. Як кажуть, Валентина Андріївна і Микола Демидович, хочеться їм вірити, що зараз солдати у кращих умовах. А тоді…
— Купували все, починаючи від жилета–розгрузки, кевларової, тобто куленепробивної каски, і закінчуючи казанками, сковорідкою, — розповідає жінка. — Дякувати Богу, нас підтримали і викладачі Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, де вчився Андрій, і односельчани. І, до речі, до головного редактора «Волині–нової» зверталася за допомогою — не відмовив. Як то прикро було чути, що ті кевларові каски «полагаються» тільки військовим при чинах. А що, коли ти солдат, то вже треба йти на вірну смерть? Нам так хотілося дочекатися сина живим, здоровим, що ми не заспокоїлись, — купили таки куленепробивну каску. Чек зберігся — 2750 гривень довелося заплатити. А ще ж треба було і пилку «Дружба» передати, щоб могли хлопці дров напиляти, аби приготувати поїсти чи принаймні погрітися. Та що пилка?! Надя приціли купувала для Андрія, що вже, здається, зовсім не мало б бути турботою родини, яка провела в армію сина, брата.
…Коли ми зустрічалися з родиною Миронюків, Андрія вдома не застали. Він був на роботі — підробляє десь на будівництві, як сказала мати. Хоч, маючи диплом університету, міг би викладати фізкультуру у школі, але ж «усі місця зайняті». Бідкається Валентина Андріївна, що «не тим» повернувся Андрій додому із зони АТО: мовляв, зараз уже трохи спокійніший став, а зразу будь-що — зривався. І вона його розуміла, бо чула від сина, як по кусках тіла побратимів збирав. А як і він не підірвався, то сам Бог відає, адже були миті, коли смерть ходила зовсім поруч.
Випробування, пережите Миронюками, якоюсь мірою відбилося і на стосунках подружжя. Микола Демидович не каже, що освідчується своїй дружині щодня, бо це було б неправдою, але він своїми вчинками, своїм ставленням доводить їй, якою дорогою для нього є вона — мати їхніх п’яти дітей.
— Ось тільки ще треба нам повінчатися, — каже насамкінець Валентина Андріївна. — А то ж наші сини і дочки без церковного шлюбу батьків ніби незаконно народжені.
Через рік Миронюки відзначатимуть 35-річчя свого шлюбу. Це полотняне (коралове) весілля: старе полотно вже зносилося, як вважається, настав час дарувати нове, а червоні корали символізують здоров’я і довге сімейне життя. Справді багато літ прожито у парі — чом не нагода для таїнства вінчання.

Фото зроблене на родинному полі. Не було цього дня удома синів Андрія і Сашка, яких ви бачите на знімках справа, зате якраз приїхав з Іракського Курдистану чоловік Надії Свара.

У численних нагородах Надії є велика заслуга і її батька.