Дуб у Володимирі і сьогодні шепоче про кохання
Давно це було. Ще коли моя бабуся дитиною була. У місто Володимир приїхали жовніри війська польського. Коли вони марширували вулицями — гарні, високі, міцні і широкоплечі, наче соколи–красені, то у багатьох молодих панянок серце тріпотіло, мов пташка у клітці, від одного тільки вигляду цих воїнів
Богдан ЯНОВИЧ,
науковий співробітник Володимир–Волинського історичного музею імені Омеляна Дверницького
Увечері, коли закінчувалася напружена солдатська муштра, молодики гуляли вулицями Княжого міста. Разом із приятелями вийшов на спацер і молодий жовнір Казімеж. То був гарний молодий чоловік — кремезний, як дуб, кучеряве волосся спадало йому на чоло, а чорні вуса так і зваблювали дівочі серця.
Вони прогулювалися вулицями, і їхню увагу привернув будинок, з вікон якого сяяло приємне жовтувате світло. Запашний аромат віденської кави заполонив округу, а з відчинених дверей долинали веселі звуки струнного квартету. Пречудові троянди – жовті, червоні і блідо–рожеві — на клумбах поблизу будинку тішили очі людей. То був знаний у Володимирі ще в довоєнний час ресторан «Під стріхою». Саме туди зайшли молоді жовніри. Коли вони сіли за стіл, щоб скуштувати запашної кави, то Казімеж якоїсь миті зустрівся поглядом із гарною дівчиною. Її біляве, жовтувато–сонячне волосся спадало на тендітно–милі плечі, очі кольору волошок випромінювали енергію добра, а грайливий сміх нагадував пісеньку польових дзвоників. То було кохання з першого погляду…
Вона щоразу приходила до ресторану «Під стріхою», в якій вперше побачила коханого. На місці їхніх зустрічей посадила молодого дубочка – улюблене дерево Казімежа.
Кожного літнього вечора Казімеж із Марисею (так звали дівчину) ходили гуляти містом. Разом теплої місячної пори зустрічали схід сонця над річкою, милувалися куполами стародавніх соборів, обнімалися і цілувалися. Здавалося, їхньому щастю не було меж. Але раптом розпочалася війна — безглузда, жорстока і зла. Вона розлучила закохані серця. «Я повернуся, Марисю! Чекай на мене!» — попрощався жовнір.
Безжальна куля обірвала його молоде життя. Затужила Марися. Посмутніли волошкові очі, більше не дзвенів грайливий сміх. Вона щоразу приходила до ресторану «Під стріхою», в якій вперше побачила коханого. На місці їхніх зустрічей посадила молодого дубочка – улюблене дерево Казімежа.
— Поглянь, внучку, — говорила моя бабуся, — на верховіття дуба, йому так багато років, а воно й досі тріпотить, мов закохане серце, вітер шумить у кроні, неначе промовляє: «Я кохаю тебе, Марисю! Чуєш? Кохаю!» — «І я тебе, милий, і я!» — звучить у відповідь.
Давно вже немає Казімежа і Марисі, яка з родиною виїхала до Польщі, а дуб (на фото) зберігає їхні таємничі розмови і пам’ятає про пристрасні поцілунки. Але почути їх і зрозуміти може лише той, хто любить по–справжньому.
