«Я люблю вас, люди!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.30 € 30.83
«Я люблю вас, люди!»

Волинь-нова

«Я люблю вас, люди!»

Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений
журналіст України



Уже майже три десятиліття я ходжу на працю через подвір’я цього навчального закладу й спостереження за його життям не раз підказувало теми для інформації у рубрику «Доброго дня вам, люди!» А сьогодні сталося справжнісіньке диво. Вуста дитини раптом вигукнули те, що безсловесно жебоніло, ворушилося, шукало виходу із моєї душі: «Я люблю вас, люди!»
Вдивлялася у вікна, за якими лунали дитячі голоси та сміх (вочевидь, була перерва), намагалася і не змогла уявити ситуацію, що спонукала хлопчика у такий спосіб заявити про себе світові. Світоньку мій, брати мої й сестри, якими ж ми маємо бути на цій грішній і прекрасній землі, щоб цей хлопчина і через десять, і через двадцять літ без тіні сумнівів зміг повторити:
— Я люблю вас, люди!
А ще подумалось, що це небо посилає мені такий неоціненний дарунок саме напередодні свята Чесного Хреста і Дня народження нашої газети. Бабусі-«Волині-новій» (у дівоцтві — «Радянській Волині») завтра виповнюється — 78, а через два місяці — 35 років, відколи я переступила поріг редакції її штатним кореспондентом. Із висоти прожитих літ і пройдених журналістських доріг з усіма прекрасними й несподіваними зустрічами, складними житейськими перипетіями всі мої нинішні переживання й почуття дивним чином уміщаються у ці чи то підслухані, чи послані Всевишнім чотири слова:
— Я люблю вас, люди!
Найперше я адресую їх своїм колегам, яких подумки, позичивши визначення у Михайла Стельмаха, називаю «Велика рідня». Адже на роботі ми проводимо більше часу, ніж зі своїми кровними родичами, і так важливо, щоб було у кого повчитися, щоб поряд крокували ті, з якими не страшно і в розвідку, і на Говерлу, і в найскладніше відрядження. Дякую долі, яка щедро посилала й продовжує посилати мені таких колег. Знаючи ціну газетної площі, вони зрозуміють, чому не називаю їх поіменно.
Наступні, кому посилаю ці слова — герої моїх публікацій. Скільки їх за ці роки — достеменно не знаю, не вела такої статистики. Однозначно — кілька сотень, а, може, й тисяч. Одних тільки залюблених у прекрасне героїв «Квіткової підкови» понад 50! Та справа не в цифрах, а в розмаїтій неповторності, величі, щедрості, мужності й мудрості людських душ, які при дотику до них викликали захоплення і подив. І нестримне бажання відшукати гідне Слово, аби розповісти світові, що він не безнадійний, аби потвердити, що у нас є майбутнє, бо довкола чимало тих, що немов атланти на своїх плечах тримають небо.
І як не сила добігти до обрію, так неможливо прокласти вододіл між героями публікацій і читачами, без яких ми свого життя не уявляємо, задля яких долаємо сотні, а то й тисячі кілометрів журналістських доріг, переживаємо безсонні ночі, для яких безперестанку шукаємо найточніші, найпереконливіші слова і яким з найтеплішою інтонацією хочеться сказати: «Я люблю вас, люди!»
Є серед наших читачів особливі, які, мов камертони, налаштовують нас і не дають взяти фальшиву ноту. Бо вважають за необхідне відгукуватися на публікації листом, телефонним дзвінком чи влучною есемескою, як це щоразу робить Валентина Михальська, художниця із села Хворостів Любомльського району.
Виникає спокуса цей перелік продовжити і пам’ять послужливо оживлює спогади, обличчя, імена, голоси… Але, на жаль, вона не досконала. Когось обов’язково можу забути, пропустити, а відтак — образити… Втім, напевно знаю, що ті, про кого я думаю, кому посилаю слова любові й вдячності, обов’язково це відчують і, можливо, відгукнуться. Як відгукувалися й тривожилися нещодавно, коли на якийсь час через хворобу довелося зникнути зі сторінок газети. Для тривоги нема підстав. Цифра 35 промовисто нагадує, що кожен шлях, який має початок, мусить мати й завершення. Сьогодні у «Волинь» прийшла плеяда молодих, талановитих і амбітних, які, вірю, впевнено вестимуть цей найбільший у нашому краї інформаційний корабель аж до 100-літнього ювілею. І навіть якщо новітні технології, які невпинно розвиваються, призведуть до того, що паперових носіїв інформації більше не існуватиме, впевнена, що «Волинь–нова» буде завжди. Бо людям у всі часи потрібні правда, щирість і любов. Тож із Днем народження, газето! І дякую осені за щедру ваговитість плодів і знакових для моєї долі дат, за тиху печаль бабиного літа і за те, що, як спостеріг іще великий Кобзар, «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий».