Царство годинників – у сільській господі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92
Царство годинників – у сільській господі

Волинь-нова

Царство годинників – у сільській господі

62-річний мешканець Тишковичів Іваничівського району Валерій Брик живе серед сотні часових механізмів і мріє поповнити свою оригінальну колекцію

Алла ЛІСОВА


У сільського чоловіка роботи завжди вистачає, особливо осінньої пори, коли і всьому вирощеному треба дати лад, і за обійстям доглянути, чи, бува, паркан де не похилився або шиферина не протікає, та ще й попорати чималу зграю всілякого домашнього птаства. А тут журналісти…
Та ніякий я не особливий, ото люблю годинники — та й усе, — з усмішкою зустрічає господар, але відразу люб’язно запрошує на міні-екскурсію у свій добротний двоповерховий будинок, перед яким розкинулася велика клумба, де красується немало екзотичних рослин.



Ніякий я не особливий, ото люблю годинники — та й усе.



Уже з коридору впадає у вічі особливий інтер’єр, визначальним у якому є… годинники. Але це тільки початок мандрівки в справжнє годинникове царство. Бо такого їх різноманіття ніколи раніше не доводилось бачити. У передпокої, вітальні, прихожій, кухні, в кімнатах на столах, шафах, сервантах, стінах, підлозі, підвіконниках — вони скрізь: маленькі і великі, круглі, трикутні й овальні, з прикрасами і без них, зі дзвонами і без таких, старі й сучасніші…


— Це — спадок від мого дядька, світлої пам’яті Івана Самсоновича Брика, — з особливою теплотою і гордістю каже пан Валерій. — Він був унікальною людиною, прожив більш як 90 років. Спочатку – в Нововолинську, а потім – у нашому селі, он там недалеко була його хата. Багато побачив і пережив на своєму віку цей чоловік: юнаком служив у кавалерії польської армії у Варшаві, під час Другої світової війни отримав поранення біля Хотячева, потрапив у полон вже в Червоній. Був членом УПА, за що в 1944 році його арештували.



Валерій Васильович каже, що з годинниками так зжився, що жодного з них не продав би ні за яку ціну.



Старожили, та й сам Іван Самсонович, розповідали, як до війни функціонувала в їхньому селі «Просвіта», хто туди входив, як зачитувалися українськими класиками. До речі, портрет Тараса Шевченка, який разом із годинниками потрапив в оселю його племінника, — ще з тих далеких часів. За націоналістичні погляди Івана Брика засудили на 25 років ув’язнення, з яких у далекому Сибіру промучився дванадцять з половиною. Два рази втікав з тюрми, але безуспішно… Ще в 1956-му був реабілітований. Але поглядів своїх ніколи не міняв, як член КУНу міг розповідати багато про відстоювання українцями своєї незалежності впродовж віків.


Найчастіше ділився спогадами з племінником Валерієм. Оскільки власних дітей не мав, то відразу заявив про бажання передати йому весь набутий за життя спадок. А найбільшим своїм скарбом вважав годинники.
Скільки пам’ятає свого дядька пан Валерій, той завжди їх колекціонував. Ще за Польщі працював годинниковим майстром у Володимирі-Волинському, потім — у шахтарському місті. Тож це було не просто хобі, а професійний азарт. Звідусіль, де тільки не бував, їх привозив. Найбільше придбав за радянських часів, коли їздив у різні куточки Союзу, по всіх республіках. Окремі з них, у тому числі імпортного виробництва, знаходив у комісійних антикварних магазинах великих міст.
— Більш як 150 механізмів маю — і кожен з них для мене дорогий та цінний, — розповідає господар, демонструючи їх. — Ось цей, чорного кольору, дзвонить по-особливому, аж за душу бере, отой, полірований, зозулею кує. Окремі, переважно великі, сповіщають про кожну прожиту годину боєм курантів…
Майже половину з усіх приладів Валерій Васильович зумів завести. Має для цього необхідні інструменти. Але якщо хтось думає, що це зробити просто, то глибоко помиляється. Ремонт — тривала скрупульозна праця. Дружина Валентина каже, що її чоловік годинами сидить за роботою у своїй майстерні, за яку служить балкончик другого поверху. І хоч «половина» його сердиться, що й по господарству є чим займатися, чоловік віджартовується і не полишає свого улюбленого заняття.
— Для мене годинники – то все моє життя, — каже. — Час, проведений біля них, пролітає зовсім непомітно. Буває, що засиджуюся допізна, щоб довести до пуття…
За спілкуванням та кавуванням ці, тепер уже сімейні, реліквії не раз нагадували про себе: то ніжними мелодіями, то тужливими передзвонами або величним боєм. І в тому ніби вчувався якийсь ледь вловимий дух навіть не років — епох, що спонукав до роздумів. Коли перебуваєш у такому незвичному середовищі неймовірно хвилюючих звуків, починаєш розуміти співрозмовника, який каже, що з годинниками так зжився, що жодного з них не продав би ні за яку ціну.
Поцікавилася у чоловіка, чи є у нього улюблений наручний. Згадав шевця без чобіт, тому й не переймається тим, що інколи в місто вирушає без хронометра. Хоч вважає, що він має бути у кожного, але зараз ми переживаємо «мобільний бум» — багато що заміняють сотові телефони. Такі часи…
Валерію Васильовичу хочеться, аби його захоплення перейняли онуки. Але наразі їх це не дуже цікавить – один, Олег, служить у прикордонниках, а другий, Віталій, працює комп’ютерником. Лише третьокласниця Мар’яна час від часу просить дідуся поводити її усіма апартаментами й показати, як дзвонять годинники. І, наче заворожена, слухає ці мелодії.