«А чоловік нас обох із Сашунею на руках носить…»

Писав до Президента, щоб допоміг поставити кохану на ноги

Діагноз «дитячий церебральний параліч» став для маленької Тетянки жорстоким присудом. І хоч дівчинка на перших порах могла самостійно зіп’ястися й трішки пройти, на її майбутньому поставили хрест, бо на лікування й реабілітацію у багатодітної сім’ї не було коштів. Зрештою хвора стала зовсім безпомічною. Змиритися зі своїм каліцтвом Тані було важко. Пішла жити до бабусі, а після смерті старенької залишилася у її напіврозваленій хатині під опікою молодшої сестрички.

— У нас чомусь більшість людей думає, що такі, як я, не мають права на щастя. І коли ми зустрілися із Сашком, коли зрозуміла, що кохаю його, то всі сприйняли це в штики. Моя родина, сусіди казали: «Яке заміжжя? Здорові в дівках сидять, а ти куди пнешся?» — ​згадує Тетяна.

— І рецидивістом мене обзивали, і в міліцію «здавали», ніяк не могли повірити, що нормальний здоровий хлопець ожениться з дівчиною в інвалідному візку. І досі, хоч ми вже 13 років у шлюбі, чуємо людські пересуди, — ​продовжує Олександр. — ​Але були й ті, хто повірив у щирість наших почуттів, хто підтримав, як, наприклад, ваша газета.
Господар дому дістає товстий альбом, під обкладинкою якого — ​історія їхнього кохання: вірші, які у той час просто лилися із душі Тані, а серед них — ​вирізка публікації тодішніх спеціальних кореспондентів «Волині», а нині — ​керівників колективу редакції Олександра Згоранця і Василя Уліцького про незвичну пару, що кинула виклик долі.

— У нас чомусь більшість людей думає, що такі, як я, не мають права на щастя. І коли ми зустрілися із Сашком, коли зрозуміла, що кохаю його, то всі сприйняли це в штики. Моя родина, сусіди казали: «Яке заміжжя? Здорові в дівках сидять, а ти куди пнешся?» — ​згадує Тетяна. 

— Коли газета розповіла, як народилася наша сім’я, в яких важких умовах ми починали спільне життя, — ​відгукнулися і влада, і небайдужі люди, підтримали нас і морально, і матеріально. У нашу любов повірили. Та, зрештою, я ж не був якимсь заїжджим чужинцем. У Шменьках мав тітку, до якої я навідувався з Криму, де тоді проживала наша сім’я. Побачив Таню — ​і не зміг її забути. Листувалися. Відчував, що я їй потрібен, що вона чекає. Не відразу прийняв рішення, але за якийсь час зрозумів, що саме Таня має бути моєю дружиною, — ​по–чоловічому скупо ділиться спогадами Олександр.

Зізнається, що спочатку дуже вірив, що зможе вилікувати дружину. Возив її до лікарів, до народних цілителів, чув обнадійливі прогнози і сумніви щодо діагнозу ДЦП, мовляв, можливо, у ранньому дитинстві Таня мала травму хребта і у спеціалізованому центрі реабілітації могли б їй допомогти. Тоді якраз усі говорили й писали про клініку Козявкіна у Трускавці. Але курс реабілітації у ній коштував стільки, що молодому подружжю довіку було не стягнутися. Саша намагався знайти вихід. Розповідає:

— Тоді якраз після Помаранчевої революції ми дуже вірили Віктору Ющенку. Вирішили написати йому листа, розповісти про хворобу Тані, про те, що треба спробувати поставити її на ноги. Але, як виявилося, в Адміністрації Президента ніхто нашого листа не читав, відправили в область. А в Луцьку теж нікому до нас не було діла, ще й звинуватили, що посміли звертатися у столицю. Привіз я Таню нібито на обстеження, але їй тільки нагрубіянили, довели до сліз. Тим все і закінчилося.

«Уже і синочок, наслідуючи тата, допомагає мені»

Інвалідний візок — ​єдина можливість для Тетяни вирватися з чотирьох стін дому на вулицю, побути поміж людей. На час нашого приїзду транспортна проблема знов була актуальною: «сіли» акумулятори ще у серпні, а нових із Києва ніяк не можуть одержати. І так трапляється кожного року.

Таня сидить на дивані й час від часу просить чоловіка то подати якусь річ, то «підстрахувати» малого Сашуню, якого вже не може втримати поруч із собою.

— Казали мені, що не дамо ради з ним, як почне ходити. А він уже розуміє, що я не в силі взяти його на руки, піднятися з дивана, тому намагається ще й мені допомагати, усе приносить, що попрошу, — ​цілує жінка своє світлоголове сонечко.

Про щастя батьківства подружжя мріяло давно. Але спочатку мусили подбати про нормальні житлові умови. Нинішній їхній будинок колись належав тітці Олександра і потребував серйозного ремонту. Кошти на підведення газу передали віруючі однієї з протестантських церков із Луцька, допомагала і районна влада, і громада села. І кредити довелося брати, й економити на всьому. Зате зараз у Дмитруків тепло, затишно. Прибрано так, що й не в кожної здорової господині побачиш.

— А мій Саша все вміє, — ​хвалиться жінка. — ​І з чоловічою роботою, і з жіночою справляється. І закрутки на зиму маємо, і торт він спече, і печиво для малого. Мене вишивати навчив, аби не було нудно сидіти.

Тетяна показує «літні знімки», де вони втрьох вибралися до лісу: на візку вмістилися мама із синочком, а поруч Олександр — ​готовий у всьому підсобити. Тепер про ці щасливі моменти Дмитруки часто згадують. Тамуючи зітхання, кажуть, що добре було б мати і легкий маневрений кімнатний візок з електроприводом, бо звичайним керувати жінці не під силу, але набридати соціальним службам не хочуть.

— Хіба ж ми одні маємо таку проблему? В хаті якось справляємося і без коліс. А хочеться ж і в село, і в райцентр потрібно часом. Важко з цим, бо не скрізь є такі пандуси, щоб візочники могли заїхати. Тільки у нашій Ратнівській центральній районній лікарні зробили їх так, як потрібно, розрахувавши все дуже точно. А біля багатьох інших закладів — ​показуха: встановили, а толку ніякого. У селі нашому я не можу ні в магазин потрапити, ні до церкви, ні у ФАП. Дякую своїй кумі, яка завідує клубом, вона домоглася, щоб майстри переробили пандус. Адже у Шменьках не одна я на візку, — ​вболіває за усіх неповносправних Тетяна.

«Найболючіше було чути: «А нащо вам ще й дитина?»

— Як уже на голову в будинку не капало, коли вже призвичаївся з усіма хатніми обов’язками справлятися, тільки тоді ми зважилися мріяти про поповнення сім’ї. Зрозумів, що зможу і Таню, і дитину доглядати, проконсультувалися з лікарями, вони дали добро. Але дружина не могла завагітніти, бо мала серйозну проблему із щитоподібною залозою — ​вузлуватий зоб, який був уже такого розміру, що вночі почала задихатися. Поїхали до Луцька в обласну лікарню, там сказали, що без операції не обійтися. Залишити Таню в стаціонарі надовго я не міг, сама вона зовсім безпомічна. Пощастило, що лікар Янюк погодився видалити той наріст відеоасистованим методом, — ​і вже через 3 дні нас виписали додому. Кожні півроку наймаю машину, їздимо на обстеження, — ​добрим словом згадує лікаря Олександр.

І коли дружина вже носила під серцем їхню донечку, Дмитруки ретельно виконували всі рекомендації медиків. Про це розповів завідувач пологового відділення Ратнівської ЦРЛ Анатолій Омелянчук:

— Усі працівники наші вболівали за це подружжя. Було помітно, що дитинка їхня дуже бажана, довгождана. З огляду на проблеми зі здоров’ям майбутньої мами, я сам стежив за перебігом вагітності. Але, на жаль, новонароджена дівчинка мала серйозну ваду серця і лікарі–неонатологи врятувати її не змогли. Переживши біль втрати, згодом вони прийшли до нас вдруге. Тетяну тоді всі намагалися підтримати.

— Це справді так. І головний лікар Михайло Бегаль, як тільки мене побачить, то завжди питає, чим допомогти, і лікарі, й медсестрички та санітарки ставилися добре. А біль за донечкою не стихає й досі. Коли Саші в обласній дитячій лікарні в Луцьку сказали, що стан її безнадійний, він став шукати виходи на медиків у Німеччині, вже й вів перемовини. Охрестили донечку, назвали Богданкою, а душа її янголятком відлетіла, — ​витирає сльози жінка. — ​І знаєте, що найболючіше? Дехто «співчував» мені, заспокоюючи так: «А нащо вам ще й дитина? Чоловікові і з тобою клопоту вистачає…»

Тетяна пригортає маленького синочка, годує його морквяним пюре, хвалиться, що Саша дуже дбає, аби малий їв вітамінну їжу. І в кімнаті стає світліше від дитячого сміху. Дякували Дмитруки своїм кумам, друзям, які часто виручають у господарських справах.

— Як чоловік із Сашунею в лікарні лежав, то моя сестричка — ​багатодітна мама — ​кидала все й приходила з іншого села мене доглядати. І Саша не стосильний, буває, прихворіє. І в мене нирки зараз болять, треба колоти антибіотики. Так він мене шкодує, що ледь не плаче, як укол робить. Рідна мати так про мене не дбала, — ​тихо каже Тетяна. — ​Тепер чоловік нас обох із Сашунею на руках носить. Тільки заздрити нам не треба…