Врятував від смерті 669 дітей і нікому про це не розповів
Ніколас Вінтон 50 років не говорив про те, як в 1939 році він вивіз з окупованої німцями Чехословаччини приречених на смерть дітей. які повинні були загинути в фашистських концтаборах під час Голокосту. Про його подвиг стало відомо випадково – в 1988 році його дружина щось шукала на горищі їхнього будинку і знайшла старий альбом з дитячими фотографіями, документами, майже стертими записами
«Лижі можеш не брати»
У грудні 1938 Ніколас працював біржовим маклером в Лондоні, пише «Сoma.in.ua».
Збирався провести відпустку в Швейцарії, покататися на лижах. Але раптом подзвонив друг, Мартін Блейк, який працював в Празі в Британському комітеті у справах біженців з Чехословаччини. Блейк попросив Уїнтона скасувати відпустку і приїхати в Прагу – є, мовляв, дуже важлива справа. «Лижі, – сказав, – можеш не брати».
Приїхавши туди, Вінтон побачив величезні табори біженців з тільки що зайнятої Гітлером Судетської області. Після «Кришталевої ночі» 1938 року, коли нацисти знищили практично всі єврейські магазини, будинки, синагоги, німецькі євреї бігли в Чехію, але фашисти зайняли і її. Серед цих людей було багато дітей. І Вінтон вирішив, що повинен врятувати їх.
Просто більше було нікому – Британський комітет у справах біженців з Чехословаччини не займався дітьми, рятуючи тільки старих і інвалідів. Вінтон практично надинці створив програму з вивезення дітей з Чехословаччини. У готельному номері в Празі він влаштував щось на зразок магазину. Туди приходили зневірені врятувати своїх дітей батьки – готові віддати дітей чужим людям, розлучитися з ними назавжди, аби врятувати їм життя. Ніколас записував імена дітей, збирав їхні фотографії, вибудовував в голові способи вивезення дітей. До його номеру стояли величезні черги – не дивно, що нацисти почали за ним стеження. Вінтон роздавав нацистським чинам хабарі направо і наліво – аби хоч трохи виграти в часі.
Йому вдалося зареєструвати близько 900 дітей, яких потрібно було терміново вивозити з Чехословаччини. На початку 1939 року він, залишивши замість себе двох друзів, повернувся в Лондон. Там він і ще кілька добровольців – в тому числі і його мати – назвали себе «Британським комітетом у справах біженців з Чехословаччини. Дитяче відділення ». І від імені цього комітету Вінтон взявся за пошуки прийомних сімей та грошей, яких потрібно було дуже багато. Згідно із законом, кожна прийомна сім’я повинна була гарантувати турботу про дитину, поки та не досягне 17-річного віку, і внести заставу в 50 фунтів на випадок, якщо дитину доведеться відправити назад на батьківщину.
Вінтон ходив по редакціях газет і розміщував там оголошення про пошук прийомних сімей, просив грошей. Сотні сімей погодилися прийняти дітей, багато жертвували гроші. Їх було недостатньо, але різницю Вінтон покривав власними коштами. Після цього він звернувся до Міністерства внутрішніх справ Великобританії, щоб дітям оформили в’їзні візи. Але чиновники з відповіддю зволікали, а час дуже підтискав.
«Це було за лічені місяці до початку війни, – пізніше згадував він, – Тому візи нам довелося підробити».
А в Празі в цей час друг Вінтона, Тревор Чадвік, «дружив» з чиновником гестапо Карлом Бемельбургом – давав йому хабара, щоб ні нацистські чини вищі рангом, ні чехословацьке залізничне начальство не зупинило поїзди з дітьми. Гестапівець виявився корисним -вправно передавав гроші кому потрібно і навіть допомагав підробляти документи на дітей.
14 березня 1939 року за кілька годин до того, як Гітлер вивів землі Моравії і Богемії з-під німецького протекторату, перший поїзд з 20 дітьми покинув Прагу. Ті, що вижили, розповідали потім, який жах був на вокзалі: діти ридали і благали нікуди їх не відправляти, батьки не могли відірвати їх від себе.
Ніколас Вінтон і його товариші організували 8 таких потягів, на яких вивезли дітей, які залишилися. Потяги йшли через Нюрнберг і Кельн до голландського порту Хук-ван-Холланд, потім переправлялися через Північне море на човнах до Ессекса, потім знову на поїзді до Лондона. Там Вінтон і прийомні сім’ї зустрічали дітей. У кожного маленького біженця на одязі була нашивка з іменем. Але тільки 7 з 8 поїздів зуміли доїхати до безпечного Лондона – так врятувалося 669 дітей. Близько 250 дітей, остання група, були вже в вагонах, коли 1 вересня 1939 Гітлер напав на Польщу. Кордони були закриті, і доля цих дітей невідома. Скоріш за все, всі вони загинули в концтаборах. Віра Гіссінг, співавтор книги «Ніколас Вінтон і врятоване покоління», яка вийшла 2001 року, сама врятувалася на п’ятому «дитячому поїзді» в червні 1939 року, пише:
«З 15000 чеських єврейських дітей, відправлених німцями в табори, вціліла лише жменька. Велику частину мого покоління чеських євреїв врятував Вінтон».
Майже всі врятовані діти до кінця війни стали сиротами – батьки їх були вбиті в Освенцімі, Берген-Бельзені, Терезієнштадті.
Після війни багато з них залишилися в Великобританії. Але більшість повернулося на батьківщину або емігрувало в Ізраїль, Австралію, США. Сьогодні цим врятованим дітям по 70-80 років, і вони називають себе «дітьми Вінтона».
… Розповідають, до речі, що сам Ніколас майже ніколи не підходив до дітей під час прибуття поїздів в Лондон. Стояв і дивився здалеку.
«Що робити, якщо крім тебе нікому врятувати дітей…»
Серед врятованих дітей – режисер Карел Рейш «(« Жінка французького лейтенанта »,«Айседора »), американський фізик-теоретик, нобелівський лауреат Вальтер Кон, американський астроном, нобелівський лауреат Арно Пензіас, правозахисниця, перекладачка на нюрнберзькиq «Процесах лікарів» Хеді Епштайн, генетик-педіатр Рената Лаксова, засновник ВВС Ізраїлю Хуго Маром…
Батьки Ніколаса Вінтона були німецькими євреями. Пізніше вони прийняли християнство.
… Коли Ніколаса запитували, чому він зважився на таку ризиковану справу, він тільки знизував плечима:«Комусь немає діла до того, що діти в смертельній небезпеці, і їх потрібно негайно рятувати, комусь є. Що робити, якщо ти просто повинен їх врятувати – більше просто нікому».
