«Странний»
Коли ми з подругою у студентські роки орендували житло, то зовсім несподівано дізналися, що в сусідній із нашою квартирі жив талановитий художник. Дідусь років вісімдесяти неспішно вітався, говорив рафінованою російською, носив старомодний капелюх, якого не знімав, здавалося, з вересня десь аж по травень. Завжди притримував двері, коли ми йшли позаду. Мав незмінний невеличкий чемодан. Ми ще й дивувалися, що він там носить, адже продукти складати туди вкрай незручно
І тільки коли у двері подзвонили сусіди і сказали, що збирають гроші на ритуальний вінок померлому художнику, дізналися, що мова йде про «нашого» старенького. Та й як дізналися: із речення «помер той чудакуватий дід, що бідував, і ще й щось там малював». А за кілька днів його син із внуком, які жили в іншому місті, виносили з квартири шедевральні полотна. Виявилося, що дідусь на 12 квадратних метрах творив копії картин Рембрандта, Рубенса. Розминаючись на сходах із їхньою габаритною ношею, розпитала про автора малюнків. Фронтовик, довго працював кочегаром. А для душі малював. Гроші на фарби і полотна часто позичав. «Странний був», — син поспішив униз.
У місті дуже просто бути «странним». Ніхто тебе не знає, квартира – то взагалі як окрема закрита республіка. Вулиця – справжній вулик. Сотні незнайомих людей з дня у день снують назустріч одине одному. Ніхто й знати не знає, що на душі у чергового перехожого.
А в селі – усе як на долоні. Цій історії більш як двадцять років. Епоха магнітофонів, касет. Я довгий час не знала, як звуть того чоловіка і чим він займається. Жив у сусідньому селі. І слухав музику. Не просто з радіоприймача в перервах між випусками новин, як робила більшість із нас у той час, а планомірно і постійно. На даху свого будинку встановив гучномовець, і з нього на всю округу майже щодня лунав голосний хрипучо–надривний Висоцький. Коли наближалася до його оселі, завжди думала: а чи гратиме щось цього разу? І майже завжди грало. Навіть найбільші сільські антимеломани призвичаїлися і потроху полюбили Висоцького. Дехто й позичав касети.
А ще на тополі біля воріт він причепив бляшаний герб Радянського Союзу. Звідки його зняв — невідомо. З роками цей декор поступово закрила кора, і дерево, саме того не відаючи, якраз в унісон із нещодавнім законом провело декомунізацію. Тополя далі росте і знати не знає, що заховала в собі символ гігантської колись країни.
Живе і той чоловік. Він постарів, та й гучномовець давно не працює. Цікаво, чи збереглися касети? Чи досі він слухає Висоцького? Хоч у кімнаті? А от диваком залишився на все життя.
Кілька років тому волинська режисерка Світлана Федонюк відзняла любительський короткометражний фільм «Чудо Господнє» про сільського букініста Петра з Горохівського району. Працюючи підвожчиком кормів на фермі, він усі гроші витрачав на літературу. Зібрав чималу бібліотеку українських подарункових та ювілейних видань. Книгу називав справжнім Господнім чудом і не шкодував на неї заробленого. Стрічка свого часу перемогла на конкурсі в Австрії. Але, як згодом розповіла пані Світлана, замість популярності та гордості за земляка до нього прийшов ледь не осуд односельців. Бо де ж: танцював із лопатою, з равликом розмовляв, як якийсь ненормальний, як і не з нашого села. І що там за книжку цитував коровам? Шекспіра? Чоловік не став пояснювати, що за творчим задумом грав у фільмі персонажів, про яких читав, а на пасовищі виступив у ролі шекспірівського короля Ліра… Змовчав, бо ж і так на все життя для односельців залишиться інакшим.
Може, це й на краще, що ми мало знали покійного сусіда–художника. І для нас він залишився взірцевим інтелігентом, талановитим майстром, а не «странним».
