Курси НБУ $ 26.13 € 31.97
Розпусна вдовиця

Волинь-нова

Розпусна вдовиця

(Фрагмент із поеми «Мандрівки серця»)

Вечір-мисливець

підстрелене сонце

несе у сірому ягдташі.

Тягнуться хмари — ​скривавлені крила –

по травах, по обрію, по душі…

 

Уже сутеніє. Туман каламутно

клубочиться в синіх ярах…

В такі хвилини мандрівникам смутно.

Здається далеким шлях.

І роси холодні. І втома нестерпна.

І стежка в село не пряма.

І плечі від ноші найлегшої терпнуть.

І на ніч притулку нема.

 

Заводить в село степова дорога.

Ні краю їй, ні межі.

Над нею — ​тини, перелази, пороги.

Та все чужі і чужі.

 

Іде Мандрівник. Іде, обминає…

І раптом спинився як стій.

У нього нічого свого немає.

Та він уже й сам не свій.

 

Ішов, не спіткнувся по цілому світу,

то й тут не спіткнеться, ачей…

Стоїть молодиця, як тихе літо,

не зводить з нього очей.

А очі у неї — ​такі тривожні,

і голос бринить — ​як струна:

— Скажи мені, хто ти, чудний подорожній? –

питає зненацька вона. —

Ти здалеку йдеш, ти, напевно, втомився,

ти ноги об камінь побив.

Зайшов би в хату, води напився.

Зайшов би в хату, спочив.

 

— Спасибі за ласку, за слово гостинне.

Я й справді йду вже давно.

 

А жінка стелить лляну скатертину

і ставить на стіл вино.

А брови у неї — ​такі шовкові!

Вуста у неї — ​такі малинові!

Руки у неї — ​такі тендітні!

Очі у неї — ​такі привітні!

 

І вся вона — ​як жаринка, глянув —

​і обпікся.

Е-е-е, поки не пізно, пора прощатись.

А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв, почав її м’яти:

— Що ж, на добраніч, пора вирушати…

 

Пильно вона йому глянула в очі:

— Куди ж ти підеш супроти ночі?

— Куди завгодно, аби із двору.

Хіба не боїшся ти поговору?

 

— Сказати правду — ​вже не боюся,

Люди говорять, а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.

Як мені легко, щоб їм так дихати!

Рано я, рано зосталась вдовдою,

та й попливла, як лист за водою.

Живу одна, живу, як черниця.

А люди кажуть — ​розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю, кажуть, чаклую,

кажуть, чужих чоловіків чарую.

Кажуть, хлопців з розуму зводжу.

Кажуть, любити щиро не можу.

Кажуть, горілку я п’ю, як воду.

Кажуть, я маю відьомську вроду.

Трохи до мене чорти не літають…

Все вони бачать! Все вони знають!

Тільки не бачать моєї муки,

як в самотині ламаю руки.

 

Що ж ти притих? Будеш спати на сіні.

Між нами будуть двері та сіни.

Та два пороги. Та клямка й засув.

Щоб я й тебе не зчарувала часом.

 

І засміялася гірко, невесело.

Вийшла у клуню. Свічку світила.

Постіль на сіні пахучім стелила.

Чистим ряденцем її накривала,

білу подушку на сон підбивала…

Та й побажала спокійно спати.

Та й повернулась — ​пішла до хати.

Грюкнули двері. І зачинились.

 

…Зорі крізь щілини в клуню дивились

поглядом тихим, далеким, глибоким:

— Холодно в ночі усім одиноким!

Холодно…

Холодно…

Холодно…

Холодно…

 

Ніч проминула. Нічого не снилось.

Ледве на світ благословилось, —

встала вдова, пирогів напекла,

Мандрівника до воріт провела.

До оболоні, до шляху в поле.

Ще й уклонилась:

— Щасти тобі, доле!

 

А сусідки на неї дивилися,

і плювалися, і хрестилися:

— Безсоромниця і розпутниця,

вже й не криється, шалапутниця,

Бач, відплив від берега човник…

Що не ніч, то новий полюбовник!  

Ліна Костенко