Курси НБУ $ 26.30 € 30.54
Перша збірка поезій — ​у 80 років. Бо душа не старіє!

Ювілярка не вважає себе поетесою, а швидше літописцем життя.

Волинь-нова

Перша збірка поезій — ​у 80 років. Бо душа не старіє!

Мешканка села Новокотів Луцького району Лідія Михалевич каже, що висловити свій біль їй легше у віршах

Цю невеличку сивокосу жінку з теплою материнською усмішкою поважають не лише у рідному селі, а й за його межами — ​за професіоналізм, мудрість, доброту і небайдужість до чужих проблем. Лідія Петрівна — ​вчителька (не пишу колишня, бо педагог, навіть якщо він на пенсії, залишається ним). Тривалий час працювала у Горохівському, Ратнівському, Луцькому районах.

У роки війни наша сім’я переховувала двох молодих євреїв. А коли я вчилася у Львові, мене розшукали родичі одного з них і, щоб віддячити за порятунок, узяли на квартиру.

На її долю випало чимало випробувань. У 1946–му засудили на 10 років батька-фронтовика, хоча й вини не було доведено. Колгоспного бухгалтера звинуватили у розбазарюванні коштів. Постраждала й сім’я: конфіскували майно, худобу, половину будинку і земельної ділянки. Щоб вижити, малолітній Ліді довелося за сякий-такий харч пасти корів, овець, а в 14 років після закінчення семирічки працювати нянею у дитсадку. Незважаючи на втому, дівчина завжди знаходила вільну хвилину, щоб посидіти за книгою. Тож мама Олена Григорівна, знаючи, як її дитина тягнеться до знань, не перечила, коли Ліда сказала, що хоче йти до восьмого класу. Середня школа тоді була у Теремному, а це неблизько. До того ж, потрібно платити за навчання ​150 карбованців на рік. Для сім’ї, у якій мама-колгоспниця отримувала зарплату овочами і зерном, то були великі гроші. Але вихід знайшли. Сестра, котра на той час училася в Луцькому педагогічному училищі і мала підвищену стипендію, ділилася нею, хоча сама жила впроголодь.

Здобувши середню освіту, кмітлива і наполеглива дівчина вступила до Ківерцівського культосвітнього технікуму. Працюючи в клубі села Марковичі Горохівського району, готувалася до вступу у Львівський державний університет, бо мріяла бути вчителькою. І таки стала нею. З дипломом вишу поїхала у село Видраниця Ратнівського району. Вже й прижилася там, але тягнуло додому. Тож неабияк втішилася, коли їй запропонували вакансію у Луцькому районі в Романівській середній школі. Брала активну участь у житті громади. Згодом стала секретарем сільської ради. На цій посаді трудилася 12 років, аж до виходу на пенсію.

Лідія Петрівна розповідає, що кохалася в поезії з дитинства, багато читала, писала вірші. Правда, не показувала їх нікому. Не хотіла слави. Свою творчість винесла на люди лише у зрілому віці.

— У 1978 році літературною студією «Зорі над Стиром», яку я відвідувала, керував журналіст Святослав Бородулін, — ​розповідає жінка. — ​Він, а також поет Михайло Пронько підтримували мене, називали «майбутньою Оленою Пчілкою», бо мій стиль написання поезії нагадував її.

Вірші пані Лідії тоді часто друкували на сторінках луцької районної газети «Слава праці». Але згодом поезії зникли. Аж на 30 років. Творчий застій? Не було що сказати читачам? Причина не в цьому. Крила поетесі-початківцю обламало ненароком кинуте одним із колег по перу образливе слово «бездара».

— Я подумала: може, віршування — ​це справді не моє, — ​гортає сторінки пам’яті Лідія Петрівна, — ​і вирішила не писати.

Але після смерті ще молодих сина та доньки жінка знову взялася за перо, бо поезія для неї — ​це єдина можливість викласти на папері неспокійні думки, що тривожать.

Їй болить серце через те, що відбувається в Україні. На події на Євромайдані вона відгукнулася віршем «Небесній сотні», в якому схиляє голову перед синами Вітчизни, що «віддали життя у боротьбі за те, щоб ми жили у дні погідні».

— Теми для поезій беру з життя, — ​каже жінка. — ​У мене є вірші про те, як висилали сусідів, які були гарними хазяями, до Сибіру. Бачила це на власні очі. Є й про розстріл євреїв. Цю подію теж пропустила крізь себе. У роки війни наша сім’я переховувала двох молодих євреїв. Тато боявся, щоб не розстріляли за це, тож переодягнув їх у жіночий одяг і відвіз до партизанів. А коли я вчилася у Львові, мене розшукали родичі одного з них і, щоб віддячити за порятунок, узяли на квартиру.

Лідії Петрівні дехто з поетів радить писати прозу. Мовляв, це у неї виходило б краще. А вона не може, бо у віршах їй легше передати думку. Тож присутні на творчому вечорі, який відбувся у Луцькій бібліотеці-філії № 10 напередодні її 80-річчя, колеги по літстудіях «Зорі над Стиром» і «Ліра» Микола Шостак, Валерій Богаченко, Володимир Ткачук, Лукія Василевська, Надія Шабала радили не зупинятися, писати, бо ж вік не є перепоною для творчості. Чимало гарних слів адресували ювілярці рідні, серед яких був і її внук-студент Руслан, односельці. Лідія Петрівна щиро дякувала всім і, зокрема, поетесі-піснярці Любові Мілевич, яка була ведучою вечора, спонсорові, директору ТОВ «Романів» Віталію Зарембі, а також колективу луцької районної газети «Слава праці» — ​за допомогу в підготовці до друку першої збірки поезій «З добром у серці».