І від подряпини боляче
«Як гублю якусь річ, ніколи не кажу вдома правди, бо будуть бити. Краще вигадати, що хулігани у школі відібрали», – ділилася гірким досвідом дорогою додому одна дівчинка з іншою. Того дня вона загубила рукавичку і дуже шкодувала… Підозрюю, є діти, яких батьки карають ще і за оцінки, розбитий посуд, обман. Є так багато причин для лупнів, так легко дорослому зірватися, накричати, звинуватити або ж спокійно потягнутися за ременем, що чекає на почесному місці, – і так важко вчинити інакше
Ви міркуєте над старою, як світ, темою: бити чи не бити? Як не дивно, в ефективність фізичних покарань усе ще вірить чимало батьків. «Мене били і я б’ю. Та люди з діда-прадіда так роблять! Вічно!» – аргументувала мені молода мама, коли я зауважила, що трирічна дитина дає їй здачу, бо користується методом, який підгледіла у неї ж… Не хочеться, але зізнаюся: старші мої хлопці вряди-годи були луплені. Отримували зазвичай за взаємні чвари, коли не допомагали ні вмовляння, ні сварка. Після того було боляче, усім… Тому наступні двоє моїх дітей у цьому сенсі недоторкані. Сподіваюся, так буде і далі, бо з моїм дорослішанням як мами усе більше сил кидаю на те, щоб мати самовладання в такі моменти, коли воно тікає зі швидкістю світла. Я упевнена в достовірності найсвіжіших досліджень: дитині шкодить не те що замашний ляпас, а навіть легенький ляпанець.
«Сьогодні батьки і вчителі більше не можуть змусити дітей слухатися. Реальність вимагає, щоби ми використовували нові методи впливу і мотивації дітей до взаємодії. Покарання – побиття, ляпас, приниження, позбавлення чого-небудь – це застарілий і неефективний метод закріплення дисципліни», – заявляє психолог, доктор Рудольф Драйкус. Його колеги озвучили інші очевидні речі. Наприклад, що фізичне насилля не заохочує дитину до головного – змінитися: вона просто стає хитрішою, обачнішою і одночасно засвоює: «Той правий, хто сильніший».
Фізичне насилля не заохочує дитину до головного – змінитися: вона просто стає хитрішою, обачнішою і одночасно засвоює: «Той правий, хто сильніший».
Отож, якщо тати і мами зважаться взагалі відмовитися від фізичного покарання, доведеться починати вчитися не втрачати самовладання у моменти, коли, здається, дитина чи діти заповзялися довести до сказу. У кожного свої секрети: комусь допомагає «порахувати до десяти», одна мама розповідала, що забирається швиденько геть (в іншу кімнату, у супермаркет) і повертається обговорити ситуацію, коли опанує себе; інша повідомляє дитині, що їй потрібен час подумати, і теж «себе охолоджує».
А до того і по тому – нічого нового – проблеми з дітьми ефективно, коли хочете «модно», варто вирішувати СПІЛКУВАННЯМ. Це, на жаль, не одразу дає ефект, але сходинка за сходинкою… Допоможе власне дитинство. Кожен із дорослих згадає, як часто його (маленького хлопчика чи дівчинку) не розуміли батьки, як підсміювалися чи відмахувалися від його тривог. У цьому й суть поширеної помилки. Думати, що у дітей проблем, порівняно з нами, не буває, що їм менш боляче від образ, що їм не так шкода загублених речей і байдуже до поганих оцінок, – так думати помилково!
Дуже добре було б, якби та дівчинка, яка загубила рукавичку, почула від мами слова співчуття: «Тобі, певно, мерзнуть ручки. Та й на душі неприємно. Мені теж…» Звичайнісінька фраза, що спонукає дитину не планувати ніяких обманів і знати, що раз мама зрозуміла у такому, то й з іншим до неї можна підходити. Тим більше, є на цю тему дуже влучний вислів: «Накидатися з повчаннями у момент, коли людині й так непросто, – це все одно, що навчати плавати того, хто тоне».
Не один психотерапевт, який працює з мамами і татами, скаже: «Якби десятки років тому дорослі думали, що роблять і що кажуть, нинішнім людям не довелося б так багато перенавчатися. Всі ми – продукт власного минулого, розмовляємо зі своїми дітьми так, як з нами розмовляли наші батьки та вчителі». Ось що зауважує одна з експерток Адель Фабер, яка навчилася по-новому втішати доньку: «Щоб перейти від слів «Це не боляче. Це ж маленька подряпинка» до інших – «Навіть від малюсінької подряпинки буває дуже боляче», я мала добряче попрацювати над собою». Співчутливе слово психотерапевтка радить казати для початку і дітям, які не хочуть виконувати домашні завдання. «Як я тебе розумію – іноді так важко зібратися… Давай проаналізуємо, що не так, що тобі заважає, що нам треба змінити», – ці щиро сказані слова – перший крок до взаємодії. Адель Фабер рекомендує записати все, що хочуть змінити у підготовці «домашки» і дитина, і батьки, а тоді шукати консенсус. Мовляв, пропозиція вирішувати разом дає синові, доньці можливість зрозуміти, що у них вірять, що їхні рішення і вміння мислити цінують і потребують; дітям важливо, що дорослі не вважають себе всемогутніми і вміють бачити у дитині партнера (нехай не за досвідом, але однозначно за людською гідністю).
Запитання і теми для обговорення чекаю на адресу:
[email protected]
