Предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук: Усе починалось із підпільної церкви у власній хаті

«Нащо той дитячий садок, як маю діда і бабу?»

Пригадую, як дитиною прокинувся серед ночі через те, що бабуся Ганя шаруділа в аптечці, шукаючи потрібні таблетки.

— Вже заглядають у вікна, — ​промовила вона, ковтаючи ліки. «Заглядали у вікна» хлопці з КДБ. Причина їхньої уваги до простої сільської жінки — ​її активне відстоювання права молитись у своїй церкві. Незважаючи на те, що на 300–літньому дерев’яному храмі у моєму селі Радванці Радехівського району, що на Львівщині, десятиліттями висів замок, до нього все одно йшли люди. Зараз справді здається, що допомагали їм вищі сили. У церкві був зірваний купол, але на цьому місці звили гніздо лелеки і так врятували храм від подальшої руйнації.

Минуло 20 років. Я стою на кручах Дніпра у Києві неподалік від пам’ятника хрестителю України–Руси Володимиру і крізь просіку у деревах дивлюся разом із ним на величну церкву на лівому березі — ​патріарший собор Воскресіння Христового, головний храм УГКЦ. І думаю, якою непростою, але стрімкою була дорога відродження цієї церкви…

Її фактично з малих літ пройшов і теперішній очільник — Верховний ар­хі­­є­пи­скоп Києво–Гали­цький, митрополит Ки­ївський блаженніший Свя­тослав. Він народився у 1970 році в Стрию у сім’ї Юрія та Віри Шевчуків. Батьківська хата стала місцем «духовного життя» для вірних катакомбної (підпільної) УГКЦ, яку Сталін ліквідував у 1946 році.

Мама Святослава — ​вчителька музичної школи, викладач класу фортепіано, батько — ​інженер на залізниці. Але, як згадував Святослав, багато про Церкву він довідався від своїх бабусі та дідуся, які стали для нього «ходячою енциклопедією історії як Церкви, так і народу». «Нащо йти в дитячий садок, як маю дiда i бабу?» — ​заявив якось батькам.

«Я пригадую одне таке запитання: «Блаженніший, у вас є час?» І я так спонтанно відповів: «Знаєте, я навіть деколи гроші можу мати, бо хтось може пожертвувати, а от час… Часу ніхто не може пожертвувати»…

На початку 1980–х, коли радянська система здавалася непорушною, на Франківщині діяла підпільна духовна семінарія, якою керував ректор Михайло Косила. Її і закінчив Святослав. Але підпільне навчання — ​це не тільки навчання, а й… підпілля. «Я також служив як кур’єр, перевозячи певні речі з Франківщини до Стрия до Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, які там також мали свою підпільну спільноту», — ​згадував він.

Проте Святослав обрав фах лікаря — ​у 15 років вступив до Бориславського медичного училища. «Медицина мені дуже подобалася, — ​розповідав Блаженніший в одному з інтерв’ю. — ​Це була складова частина людського життя і буття, яка мене дуже манила. І в підпільній Церкві казали: «Слухай, тобі треба якусь спеціальність таку, щоб мати можливість бути близько до людей». Наприклад, митрополит Володимир (Стернюк) працював фельдшером на «швидкій» допомозі. Отож такого типу професія для підпільного священика була дуже важливим елементом».

Після Аргентини став архієпископом, а друг Хорхе — ​Папою Римським

По закінченню училища Святослав два роки відслужив в армії у Луганську військовим фельдшером. У 1991–1992 роках перебував у Аргентині у центрі Богословсько–філософського навчання («коли отримав у Москві в посольстві візи для себе та друзів, то йшов вулицею і співав від щастя»). На початку жодного слова не розумів іспанською, але вже під час першої сесії екзамени з філософії здавав цією мовою. «Треба просто сісти і вивчити», — ​ділився архієпископ простим рецептом опанування мов, яких знає до десятка.

Потім навчався у Львівській духовній семінарії, а також у Римі. У 1999 році став віце–ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа, а у 2007 році — ​її ректором.

Святослава рукоположив у священики кардинал Мирослав Iван Любачiвський у 1994–му. У 2002–2005 роках майбутній очільник українських греко–католиків був особистим секретарем ще однієї легендарної особи — ​Блаженнішого Любомира Гузара. А у 2010–му познайомився із кардиналом Хорхе Бергольо — ​теперішнім Папою Римським Франциском. Це сталося в Аргентині, куди Святослава призначили апостольським адміністратором єпархії Покрови Святої Богородиці.

23 березня 2011 року Синод єпископів УГКЦ обрав 40–річного Святослава Шевчука верховним архієпископом Києво–Галицьким, главою Української греко–католицької церкви. 25 березня це рішення затвердив Папа Римський Бенедикт XVI. Інтронізація нового глави УГКЦ відбулася 27 березня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві. На цю подію прибуло понад 20 тисяч вірян з усього світу. Однією з найпомітніших делегацій стала аргентинська, яка приїхала до «свого архієпископа». Було вражаюче почути від українських аргентинців, які вперше потрапили на батьківщину предків, добре збережену мову, що нею розмовляли в Західній Україні 100 років тому…

Минуло 7 літ. За працездатністю архієпископа Святослава уже порівнюють із його великими попередниками. Як і вони, він намагається об’їхати максимальну кількість парафій у всьому світі. Скаржиться на брак часу: «Я пригадую одне таке запитання: «Блаженніший, у вас є час?» І я так спонтанно відповів: «Знаєте, я навіть деколи гроші можу мати, бо хтось може пожертвувати, а от час… Часу ніхто не може пожертвувати»…

Пишу ці рядки, коли глава УГКЦ перебуває у Польщі. Там він презентував свою першу книгу–інтерв’ю «Діалог гоїть рани». Поки між Польщею та Україною горять одні мости, архієпископ Святослав вперто продовжує будувати інші.

 Пряма мова

= «Яким запахом має бути просякнутий священик УКГЦ, якщо його вірні просякнуті димом із Майдану?»

= «Церква як спільнота не може бути зациклена сама на собі і перетворитися на фортецю, яка себе захищає від зовнішньому світу. Церква має йти назустріч людям, назустріч світові».

= «Сьогодні, коли ми (церква. — ​Ред.) зі своїм народом навіть на передовій, дуже часто закидають, що ми підтримуємо тільки одну частину українського суспільства, таким чином де-факто підтримуємо «громадянський конфлікт». Такими термінами сьогодні оперує агресор, який має на меті з жертви зробити винного у війні».

= «Я б хотів застерегти від маніпулювань поняттям миру. Гадаю, абсолютно не припустимим є умиротворення агресора, бо це ще більше заохочує його чинити несправедливість. Коли ми торгуємося з агресором, він стає ще більш агресивний, завдаючи ще більше шкоди собі і всім, хто навколо. Друга неправда про мир — ​примушення до миру. Бо тоді жертва має здати зброю і перестати захищатися перед нападником. Отже, у жодному разі не можна говорити про мир без правди, без справедливості, — ​про мир, який не буде збудований процесом каяття і діалогу».

= «Якщо йдеться про польсько-український діалог, то ми є жертвами тих двох атеїстичних систем — ​нацистської і комуністичної, жертвами наших двох воєн між українцями і поляками у минулому столітті. Небезпека феномену жертви в тому, що ми завжди зосереджені лише на власному болі. А діалог допомагає вийти з такого замкненого способу існування до іншого, й саме тому є моментом зцілення. Тому я справді переконаний, що діалог гоїть рани».

= «Ми розуміємо європейськість України не в тому сенсі, що ми підписуємося під всіма неморальними чи аморальними явищами, які сьогодні існують у Європі. Україна є християнською країною, український народ — ​християнський народ. І навіть тоді, коли ми говорили і говоримо про своє європейське обличчя, ми говоримо про християнське європейське обличчя. Тобто ми — ​європейці, але з християнським обличчям, якщо так можна висловитися».

= «Український народ є в Божих планах».

 Цікаві факти:

• У дитинстві Святослав захоплювався розведенням голубів та фотографією.
• Колекціонує вина. Має кілька сотень пляшок цього напою. «Як їжджу по світу, привожу по дві пляшки. Одну в колекцію, другу — ​попробувати при нагоді». Але сп’янілим був лише один раз у житті. Під час практики в медучилищі на одній зі змін довелося прийняти 10 пологів поспіль. Тоді від кави і шампанського «на дні» «трохи закрутилася голова».
• Святослав рукоположив у священики свого молодшого брата Всеволода.
• Грає на скрипці. Зазвичай бере її до рук, коли ніхто не чує. Улюблений композитор — ​Антоніо Вівальді.
• Має 6 похресників, але через брак часу майже з ними не бачиться, через що картає себе.
• Дід Святослава був лісничим у митрополита Шептицького.
• Улюблений напій — ​жербамате. За дією схожий на каву, навчився його пити в аргентинських українців. Кави не вживає.
• Вимагає якісного церковного співу. Зізнається, що не може молитися, коли він поганий.