«Ця дівчинка буде матушкою» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.56 € 34.22
«Ця дівчинка  буде матушкою»

У день весілля.

Фото з архіву родини Савчуків.

«Ця дівчинка буде матушкою»

Так сказала дружина священика, яка тримала на руках маленьку Ларису під час хрещення. Але ось ця маленька дівчинка виросла і вийшла заміж за свого недавнього однокурсника, з яким навчалася у Волинському державному університеті.

Обоє стали викладачами цього ж вишу. А як же пророцтво? Воно таки збулося: через 10 років подружнього життя чоловік Лариси Микола Савчук був рукопокладений у священики владикою Луцьким і Волинським УПЦ КП Михаїлом. Нині він — настоятель Благовіщенського храму у Луцьку

«Тоді навіть говорити про церковні обряди не можна було»

У кожного свій шлях до Бога. І нічого у житті немає випадкового. З цього почалася наша розмова із матушкою Ларисою. Жінка, яка народилася на початку 1970 років, прослідковуючи життя своїх предків, каже:

— Я розумію, чому так, а не інакше все склалося. Мій прадід Сергій по маминій лінії до кінця своїх днів служив безоплатно дяком у храмі. А передісторія цього така: коли він у Першу світову війну потрапив у полон до австрійців, то дав обітницю, що як залишиться живий і вирветься із того пекла, то присвятить себе церкві. Так і зробив. Господь дарував йому життя, і він виконав свою обітницю. Коли помер, то його похоронили із молитовником у руках.

Згодом історія якоюсь мірою повторилася. Вже у роки Другої світової війни бабуся матушки Лариси Галіна, як її називали, потрапила у німецький полон. Після пережитого вона стала дуже набожною — у молитвах проводила дні, мало й говорила. Дівчинка з батьками приїжджала з Луцька у село Кораблище, що на Рівненщині, звідки родом її мати. Вона дуже любила бабусю, яка, як вважає, вимолила і її долю.

— Бабуся й потурбувалася, — розповідає матушка Лариса, — щоб мене похрестили невдовзі після народження. Це ж була епоха атеїзму. Тоді навіть говорити про церковні обряди не можна було. А мене тайком повезли в якесь маленьке село на Рівненщині, як розповідала згодом мама. Дружина настоятеля місцевого храму тримала на руках під час таїнства хрещення. Вона сказала: «Ця дівчинка буде матушкою».

Отож, матушка Лариса — лучанка у першому поколінні. Сюди за направленням приїхали з Рівненщини її батьки — викладачка та інженер. А отець Микола народився у селі Тростянка Рожищенського району. Його мати — педагог, якийсь час директором школи працювала. Знову ж таки і мови не могло бути про наближеність до релігії. Але якось відкрилася така таємниця: коли ремонтували церкву у Тростянці, то знайшли капсулу, закладену у фундамент, і з’ясувалося, що прадід Миколи був фундатором цього храму.

Після школи Лариса мала вступати у столичний медінститут імені Богомольця. Але у матері було хворе серце, і вона боялася залишати її саму у Луцьку (дівчина — одиначка у сім’ї). А Микола не пройшов за конкурсом у цей же виш. Він був призваний на строкову службу. Коли ж повернувся з армії, то й Лариса підросла (вона майже на 5 літ молодша). Тоді їхні стежки перетнулися: вони стали студентами історичного факультету Луцького педагогічного інституту, який у 1993 році набув статусу Волинського державного університету імені Лесі Українки. Вчилися в одній групі.

«Перший раз поцілувалися на заручинах»

— І я, і Микола вибрали археологію, — розповідає моя співбесідниця. — А, одержавши дипломи, залишилися працювати на кафедрі у Михайла Кучинка. Одне слово, нас із Миколою звела археологія. А ще ми співали у студентському ансамблі «Розмай». Не раз, коли на сцені грали весілля, то були навіть у ролях нареченої і нареченого. Але на цьому все і закінчувалося. Ніяких зустрічей у нас не було, хоч багато часу проводили разом…

І Лариса залицяльників мала, і Микола — дівчат.

— Після закінчення університету, — пригадує жінка, — мені в один день троє хлопців зробили пропозицію руки і серця. Найцікавіше ось що. Вечір, без п’яти хвилин північ. Я з мамою переклеюю шпалери у коридорі. Готуюсь відзначити отримання диплома. Аж дзвінок у двері. Відкриваю, а там Коля стоїть. Я до нього: «А ти що серед ночі прийшов?» Він у відповідь каже: «Ларисонько, вийди». Виходжу на двір — бачу, що якась дівчина стоїть біля нього. В голові майнуло: «Прийшов, певно, на весілля запрошувати» А Коля говорить: «Знайомся, це моя сестра Валя». А вже сестра продовжує: «Дуже приємно познайомитися. Ви знаєте, Коля признався, що з першого курсу вас любить». Вона ж і повідомила: «Ми завтра прийдемо до вас у свати». «Добре, приходьте», — сказала я. То був якраз третій потенційний наречений. І коли я вернулася до хати й сповістила новину: «Мамусю, приходив ще й Коля — сватів засилатиме», то перший раз мама сказала: «Дитино, ти що — не мудра? Що ж ти з ними будеш робити?» «Мам, — відповіла я, — хто перший до хати зайде — за того і заміж вийду. Зрештою, це ж тільки заручини….»

І першим прийшов Микола. Букет троянд у зріст Лариси, як вона пригадує, приніс, коробку цукерок — усе те, що тоді треба було «діставати». Жінка розповідає:

— Після традиційних розмов про куницю, яка «забігла до вашого дому», а «мисливці, які довго ходили лісами, натрапили на її слід», після того, коли я вже сказала Миколі: «Так», ми вперше з ним поцілувалися. Це було 17 липня 1994 року. Сорок днів того літа дощу не було, і враз він пішов дуже рясний. А це ж на щастя! У вересні уже було весілля.

Історик став священиком

Літа минали. Подружжя Савчуків працювало в університеті, займалися, як каже матушка Лариса, своєю улюбленою археологією, співали, як і раніше, в художній самодіяльності. А дітей Бог не давав. І ось мати каже Ларисі: «Що ви все по сценах та по сценах. Це добре, що Господь обдарував голосом — треба у церкві співати». І сама ж пішла до отця Миколая у Миколаївську церкву Луцька. «Отче, мої діти хочуть бути хористами», — сказала йому. Він охоче їх прийняв.

Уже п’ять років поспіль матушка Лариса привозить на Великдень в Україну благодатний вогонь зі Святої землі.

— Потім, — розповідає матушка Лариса, — ми співали у Свято–Троїцькому соборі: Микола в «Оранті», а я — з хористами, яких парафіяни чули в будні. Мої батьки померли, дітей у нас із Миколою не було. Розпач мене брав. Уже й думка з’являлася у монастир піти. Але Господь по–іншому повів життя. Якось прийшли ми до владики Якова, який очолював Волинську єпархію УПЦ Київського патріархату. Ми дуже часто й багато спілкувалися з ним. А цього разу просили благословення на захист дисертацій, які писали. Владика й каже: «Захищайтесь, не захищайтесь, а працювати в університеті ви не будете». І далі до Миколи: «Ти будеш служити в церкві». І до мене: «А ти возитимеш тисячі людей по світу (так я вперше тоді почула про те, що колись займатимусь паломництвом).

Микола таки писав дисертацію. Але обоє вже попрощалися зі «своєю» археологією. Лариса перейшла працювати у школу № 21. У 2001 році Бог послав їм синочка, якого назвали на честь прадіда Лариси Сергієм (другий син Ілля народиться менш як через два роки). І ось одного разу владика Яків скаже Миколі перед поїздкою до Києва: «Коли я повернуся, то хочу тебе рукопокласти». Правда, сталося так, що, на жаль, з Києва владика Яків повернувся вже у домовині. А рукопоклав у священики Миколу Савчука владика Михаїл, який очолив Волинську єпархію.

— Пропозиція була несподівана, — пригадує жінка, — але чоловік не відмовився. Він сказав мені, коли я його спитала, чи йому не страшно: «Ми не знаємо, скільки будемо жити. Коли стану перед Богом і він скаже: «Я тобі давав у руки хреста, а ти його не взяв», то що я відповім?»

Так історик, який писав дисертацію на тему археології, став священиком. Відклавши наукову роботу, пішов вчитися у духовну семінарію. Спочатку правив службу у капличці, а потім взявся за будівництво Благовіщенської церкви в обласному центрі. Ще, як сам сказав, там багато роботи. Але основне не це («хоч хочеться, звичайно, аби все було гарно облаштовано»): головне — збудувати храм своєї душі. Матушка Лариса стала регентом. А ще владика Михаїл запропонував їй очолити паломницький центр УПЦ Київського патріархату і возити віруючих по світу. У квітні 2005–го підписав свій наказ. До речі, уже п’ять років поспіль матушка Лариса привозить на Великдень в Україну благодатний вогонь зі Святої землі.

«Наш тато не буде ховатися за чужими спинами»

Не могли ми не згадати і того, що отець Микола в 2014 році побував у зоні АТО як капелан. Він був серед перших священиків, які поїхали на Схід України, де йшло бойове протистояння, оскільки мав за плечима строкову службу в армії.

— На сімейній раді вирішували це питання — їхати чи не їхати на війну, — розповідає матушка Лариса. — І сини сказали: «Наш тато не буде ховатися за чужими спинами». Три місяці був отець Микола на передовій. І я до нього їздила. Мене привезли, пригадую, у Костянтинівку, де штаб стояв. А я кажу: «Що ви мені показуєте штаб — я хочу побувати в окопах, побачити, де рюкзак мого чоловіка стоїть». Не забуду, як під час обстрілу він мене так закривав, що дихати не було чим. Казав: «Як мене уб’ють, то таке… А ось як тебе не стане, то що я сам з дітьми буду робити?..» Отець Микола на передовій відгородив церковку ящиками з хлібом (такий хліб поляки дали, що може два роки зберігатися), там і звучало Боже слово.

А ще такий спогад.

— Я тільки серед ночі повернулася додому зі Сходу України, а о четвертій ранку — дзвінок від отця. Я здивувалася, бо він дуже делікатний — не потурбує зайвий раз, та ще й уночі. Шок великий за якусь мить пережила, думаючи, що з ним щось сталося. А він каже: «Ларисочко, уявляєш, снайпер «зняв» нашого вартового. Підповзаю до нього. Думаю, куди ж та дитина поранена. Крові не видно. Дивлюся — в бронежилет поцілила куля, — прямо в серце. Розстібаю «бронік» і бачу в кишені одягу молитовник, розкритий на 90–му псалмі. Вижив боєць! У мене такий стрес, що я не міг тобі не подзвонити».

…Чи хочуть Савчуки, щоб їхні сини обрали шлях батька і стали священиками? З цього приводу отець Микола каже:

— Хотілося б, але я тут не категоричний. Вони самі мають вибрати свій шлях.

Старший син Сергій, який у цьому році закінчує школу, збирається у столичний медінститут (імені Богомольця, в який колись хотіли вступати його батьки). Він бачить себе нейрохірургом. Молодший Ілля теж мріє про медицину. А духовну основу для майбутнього підкорення життєвих вершин вони взяли від тата з мамою. 

 

Тато, мама і два їхні сини, яких дуже довго чекали.
Тато, мама і два їхні сини, яких дуже довго чекали.