Для щастя треба не так і багато: щоб поруч була кохана людина, здорові дітки і мирне небо над головою.
«Якщо нас не буде там, то ворог буде тут»
Через події на Сході України сотні жіночих сердець опинилися в заручниках тривоги за своїх найдорожчих чоловіків. Що таке чекати і дочекатися, любити й опинитися в довгожданих обіймах коханого, добре знає дружина учасника АТО Анатолія Скорохода — Альона — із села Оконська Маневицького району
Більше двох місяців, у жовтні — грудні 2014 року, її чоловік Анатолій, боєць батальйону територіальної оборони «Волинь», провів на лінії вогню.
— Коли Толя став солдатом тербату, про його участь в АТО не йшлося, та серце щось передчувало… Військовий підрозділ, який мав стояти на сторожі кордонів Волинської області, кинули на передову — під Дебальцеве. Чоловік перебував на захисті позицій у районі шахти «Ольховатська», що на Донеччині, а я ж могла лише одне — чекати… — розповідає Альона.
Спочатку військовослужбовці жили в наметовому містечку, а коли почалися постійні обстріли, командування розпорядилось встановити чергування на блокпосту, а іншим солдатам перебувати в укритті — підвалах адмінбудівель.
— Короткі телефонні розмови велись лише двічі на добу: о першій годині дня і о першій годині ночі, коли Толя заступав чергувати. В укритті і мережі не було, і взагалі бійцям заборонялося тримати мобілки увімкненими, — згадує ті тривожні дні дружина, яка щоразу чекала до першої години ночі на дзвінок. Вслухалася в тишу і, здавалося, чула вибухи в іншому кінці країни. Вдивлялася в обличчя сплячих діток і розуміла, що їхній тато на Сході України, за більш ніж тисячу кілометрів звідси, оберігає цей спокійний сон.
Завданням справжнього чоловіка є не лише «народи-побудуй-посади», а й «захисти».
— Ось уже військові піднімаються з укриття, отримують вказівки, займають свої позиції на блокпосту, ось уже він має подзвонити… — цей щоденний «маршрут» добре знала жінка, і щоразу він прокручувався перед очима, мов кадри кінофільму. — А якщо дзвінка не буде?.. Тремтячими руками вона тримала телефон, до нестями прагнучи якнайшвидше почути рідний голос.
На передовій бійці батальйону мали перебувати тільки місяць, та ротації не було. Хотілося стукати в усі двері, аби лише уберегти коханого, але як головний спеціаліст відділення офіцерів запасу і кадрів Маневицького РВК Альона усвідомлювала, що на все це є свої причини, і чекала…
Дворічний синочок Максимко тоді ще мало що міг збагнути, а п’ятирічна донечка Богданка, слухаючи розмови дорослих і переглядаючи новини по телевізору, відчуваючи біль і страх мами з бабусею, розуміла, що тато десь далеко і в небезпеці.
— Їй важко було пояснити, чому так сталося, де зараз її тато… — з болем згадує жінка нелегкі розмови з дитиною. — І ось нарешті 26 грудня 2014 року, як новорічний подарунок — довгождана ротація. Хороша звістка до 8 Березня — демобілізація! — усміхається жінка.
Повертатися до мирного життя Анатолієві було нелегко, та сил додавали любов і підтримка рідних. Потрібно було працювати, забезпечувати сім’ю, розпочинати будівництво власного житла. А ще на початку 2016 року, після появи на світ донечки Мілани, Анатолій і Альона стали багатодітними батьками.
— Якщо нас не буде там, то ворог буде тут, — переконаний учасник АТО. — Тож завданням справжнього чоловіка є не лише «народи-побудуй-посади», а й «захисти».
А його дружина каже, що все, що довелося пережити, дало їй розуміння того, що для щастя не так уже й багато треба: щоб поруч був коханий, здорові дітки і мирне небо над головою. Тож бажає, щоб серця всіх жінок України повнилися любов’ю і ніжністю їхніх найдорожчих чоловіків, а не тривогою за них…
Юлія МУЗИКА
