«Його в обличчя знали вже мільйони», а він косив траву… (Відео)

Він був четвертим із десяти дітей. Народився під час Другої світової війни — ​15 червня 1941 року у селі Чортория Кіцманського району Чернівецької області. Коли підріс, глядів менших братиків і сестричок. Через те лазив на горище ганяти лелек, щоб не несли у його сім’ю, як вірив Іванко, більше діточок. Змалку вирізнявся артистизмом: влучно копіював ходьбу чи суперечки сусідів, гарно співав. Племінник Миколайчука Василь Грицюк, який опікується музеєм–садибою актора, розповідав сімейну історію. Як прийшли гості «на пироги» на весілля його батьків голодного 1947–го, то після небагатої гостини тато Василь загадав Івану заспівати. Той завів першу пісню, другу — ​аж гості давай обдаровувати його грішми. Тоді він «наколядував» більше, ніж перепили молодятам. А як заспівав «Ще не вмерла України…» — ​люди плакали…

Знав сотні пісень й умів грати на багатьох музичних інструментах, однак нотної грамоти не знав (як уся родина Миколайчуків). Вивчив уже в Чернівецькому музичному училищі. А головне — ​подався у театр–студію при місцевому драмтеатрі. Це дало змогу вступити на кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка–Карого. На другому курсі за рекомендацією свого викладача пішов на проби фільму «Тіні забутих предків», після яких його кликали у Голлівуд. (Радянська влада актору про запрошення не повідомила.)

Йому постійно вказували, що вирізати при монтажі. Боровся за кожен епізод. Картину «Вавилон ХХ» скоротили майже наполовину!

«Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!» — ​такими словами оператор Іллєнко завернув режисера Параджанова на знімальний майданчик, де демонстрував своє вміння студент Миколайчук (Параджанов пішов, бо проби проводили задля годиться: за радянською традицією, на цю роль був затверджений Москвою інший актор). Коли ж і знаний режисер вигукнув: «Геніально!» — ​стало зрозуміло, що Івана Палійчука гратиме чернівецький Іван. З того часу Параджанов постійно аналізував гру молодого українця, бо «той грав, наче жив». Миколайчук одночасно навчався, мав роль у «Тінях…», грав Тараса Шевченка у кінострічці «Сон». (Фільми знімалися у період, коли ще тривала хрущовська «відлига»).

«Приїзди, будеш виходити заміж», — ​освідчився Іван Миколайчук нареченій телефоном. Мав 21 рік. Співачка Марійка саме збиралася у Югославію з хором імені Верьовки, але, почувши, що має обирати між поїздкою і заміжжям, подалася у Чернівці. До слова, є історія й у залицянні Івана до Марічки (так її став називати після гри у «Тінях забутих предків»): майбутного нареченого з–поміж усього частували й апельсинами. Миколайчук узяв небачений помаранч та й надкусив, а на репліку, що їх чистять, відказав: «Я звик так їсти». Іван не помилився у коханні: вони з Марійкою були напрочуд близькі усі відведені долею 25 літ.

Був великодушним. Більшу частину заробленого віддавав батькам на менших дітей. (За роботу у «Тінях забутих предків» отримував найвищу акторську ставку — ​50 рублів за знімальний день). А ще не раз поступався чергою на квартиру друзям. Є і спогад, що якось Миколайчук на останні гроші купив бочку пива на 10 літрів і пригощав ним односельчан.

Миколайчука відсторонили від кіно на 10 років через «націоналізм». Кажуть, що під час зйомок фільму «Анничка», де він грав солдата УПА, Іван пішов просто у формі УПА поїсти в ресторан, де саме обідав якийсь військовий чин. Той зчинив великий скандал. Миколайчук спалахнув — ​доводив, чим різняться націоналізм і патріотизм. З того часу партійці викреслювали його прізвище з більшості списків знімальних груп. «10 років вилетіло в нікуди», — ​згадувала дружина Марічка. Аж у 1979–му Миколайчук отримав дозвіл на створення фільму «Вавилон XX» про колективізацію в українському селі. Був сценаристом, режисером, актором та ще й композитором. Через рік стрічка здобула приз на Всесоюзному фестивалі за кращу режисуру. Однак тоді у нього загострилася виразка. Багато нервував, бо йому постійно вказували, що вирізати при монтажі. Боровся за кожен епізод. Картину скоротили майже наполовину!

«Тепер я знаю, як знімати кіно!» — ​за свідченням Марічки Миколайчук, це останні слова її чоловіка перед смертю.

Сестра Фрозина згадувала: «Іван дуже переймався тим, що не може зробити, сказати усього, що хотів… Після чергової заборони казав: «Півжиття мені відтяли». А одного разу обурився: «І це Україна? Де ви тут бачите Україну?..» Говорю йому: «Я за румунських ще часів жила і пам’ятаю, що не можна було й слова українського сказати!» А Іван мені, подумавши, каже: «Румуни давили тіло, а москалі вбивають душу України».

«Тепер я знаю, як знімати кіно!» — ​за свідченням Марічки Миколайчук, це останні слова її чоловіка перед смертю. Він вимовив їх дуже чітко, хоча перед тим через онкологічну хворобу (мав рак кісток) не мав сили говорити — ​користувався дзвіночком, щоб її кликати. Іван Миколайчук помер у 46 років… У спадок лишив

34 кіноролі, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. Поховали його на Байковому кладовищі в Києві. У 1988 році актору посмертно присудили Шевченківську премію.

 

Цікаві факти:

• Фільм «Тіні забутих предків» входить у двадцятку найкращих фільмів світу, а ще занесений до «Книги рекордів Гіннесса». Кінострічка загалом має 39 міжнародних нагород. Гарвардський університет включив її до списку обов’язкових для перегляду студентам, які вивчають кінематограф.
• Ім’ям Миколайчука названий астероїд, відкритий 1975 року, а також — 49–й курінь організації «Пласт».
• Ліна Костенко добре знала актора, бо її чоловік Цвіркунов був директором кіностудії ім. Довженка. Це їй належать рядки:
  Його в обличчя знали вже мільйони.
  Екран приносить славу світову.
  екали зйомки, зали, павільйони — чекало все!
  Іван косив траву.
• Марія Миколайчук: «В Івана була така сила, що всі тягнулися до нього. Але він для мене й сьогодні живий, такі люди не зникають. Це ми їх не бачимо, а вони нас — бачать».
• Іван Миколайчук створив співоче тріо «Золоті ключі». Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська і Марія Миколайчук співали разом сорок років. Іван їх «винайшов», попросивши якось: «Дівчата, заспівайте…»