«Чутки про те, що українки в Італії працюють повіями, розповсюджують тільки вітчизняні ЗМІ»

Уродженці Дрогобича Маріанні Сороневич 39 років. Вона могла стати успішним педагогом, адже перша її спеціальність — ​дошкільне виховання, а ще могла би працювати у хімічній промисловості (закінчила факультет хімічної технології та інженерії у «Львівській політехніці»). Натомість стала чи не найвідомішим українським журналістом в Італії. Протягом 12 літ жінка очолює «Українську газету», яка тепер є головним засобом інформації діаспори у цій країні

На початках роботи в Італії Маріанна часто купувала україномовну пресу, яку привозили водії мікроавтобусів із батьківщини. Серед розважальних видань і жіночих журналів (а саме такі є тут найзатребуванішими) знаходила більш серйозну періодику. Звісно, найперше читала матеріали про міграцію, адже і сама через життєві обставини стала частиною цього руху. Вражало, що про заробітчан українські журналісти писали або занадто позитивно, змальовуючи життя за кордоном у рожевих тонах, або ж драматизували і показували його у вкрай негативному світлі. «Стереотип, що наші співвітчизники тут шикують і розкошують, дуже обурював, — ​розповідає жінка. — ​Насправді ці люди є найнижчим прошарком соціальної драбини. Вони мають психологічні проблеми, бо живуть у незнайомому світі, відірвані від родини.

Складнощі заробітчанства набагато більші, ніж про це знають в Україні». Не маючи іншого способу розвінчати міфи про мігрантів, ніж самій про них відверто розповідати, почала дописувати у газети. Спочатку – в українські, пізніше – в нечисленні україномовні італійські видання.

Ось приїжджали сюди дівчата з Femen і казали, що «українки – не повії, Україна – не бордель». Італійці були збентежені цим, бо не вважають їх такими. Вони бачать, що це старші жінки, які прибирають у квартирі, доглядають за їхніми батьками. Стереотип про повій – найболючіший і дуже ображає українських іммігрантів. Якщо поборю бодай його – вважатиму, що працюю недаремно.

Люди щонайперше мають потребу в інформації. В пріоритеті – зміни у законодавстві, умови легалізації, навчання… Незважаючи на багаторічне перебування за кордоном, прочитати юридичний текст чужою мовою і правильно його зрозуміти не так і просто. Можна щось не так собі розтлумачити, і тоді виникає проблема.

Газета може і повинна надавати психологічну допомогу. У розділі «Думка читачів» публікуємо різні точки зори на імміграцію і навіть поезію. Люди часто впізнають себе в цих історіях. Навіть якщо вірш написано недосконало, він усе одно має свого читача, бо це підтримка на емоційному рівні. Життя тут зовсім інше, ніж в Україні. Виїхати в чужу країну – це як народитися знову. Треба вчитися всього спочатку, навіть того, як мити квартиру. Адже уклад життя італійської сім’ї абсолютно інший, ніж української. Здається, що це звучить абсурдно, але будь–яка прибиральниця, яка приходить у нову родину, проходить своєрідну школу. Без знання мови, звичаїв, без будь–якої підтримки ти розгублюєшся. Звісно, за таких умов хтось іде на дно. Тому ігнорувати цю сторону заробітчанства не маємо права.

Надихати повинні успішні історії. Починаючи працювати над цим проектом, думала, що матиму проблеми із пошуком успішних співвітчизників, які могли б гідно представити нашу націю. На щастя, я помилялася. Героями стали як ті, хто почав свою кар’єру ще в Україні, так і підлітки, що приїхали в Італію в юному віці. Це 100–літній вишивальник отець Блажейовський, олімпійська чемпіонка Цецилія Стецьків, велогонщик Ярослав Попович, скульптор–реставратор однієї із найбільших римських базилік Ангелів та мучеників Микола Швець, авторка книги «За римськими адресами Гоголя» Валентина Виноградова та багато інших.

Держава не фінансує видання. Виходячи з того, що за останні 10 років кількість іммігрантів в Італії збільшилась у 10 разів і становить уже 5 мільйонів (найбільше серед них румунів), експерти маркетингу одразу збагнули, що це перспективний ринок збуту багатьох видів продукції, який ще потрібно завоювати. Тож виданню не бракує рекламодавців, які вчасно зорієнтувалися в нових умовах. Звичайно, в існуванні такого інформаційного джерела зацікавлені й політичні сили, які бачать у так званих «нових італійцях» майбутнє країни.

«Українська газета» сьогодні розповсюджується безкоштовно за підтримки представників італійського бізнесу. Але є можливість передплатити й отримувати видання вдома. Це зручний варіант, тому що багато людей працюють у віддалених гірських селах і вони там інформаційно обділені, бо навіть інтернет у тих місцях є не завжди. Тому часто наша газета – це їхнє єдине вікно у світ новин.

Італійці мало знають про Україну, тому їм цікаво читати про батьківщину тих, хто живе і працює поруч із ними. Їхні ЗМІ писали хіба про Помаранчеву революцію, Чорнобиль, спортивну кар’єру Андрія Шевченка, протести активісток Femen. Інших тем навіть не пригадаю. Італійці, наприклад, щиро дивуються, що на батьківщині заробітчанок часто вважають жінками легкої поведінки. Публікацій про українських повій ніколи не знайдеш в італійській пресі. Ось приїжджали сюди дівчата з Femen і казали, що «українки – не повії, Україна – не бордель». Італійці були збентежені цим, бо не вважають їх такими. Вони бачать, що це старші жінки, які прибирають у квартирі, доглядають за їхніми батьками. Стереотип про повій – найболючіший і дуже ображає українських іммігрантів. Якщо поборю бодай його – вважатиму, що працюю недаремно.