Нарешті цей день закінчився…
У День батька небо плакало дощем. Артем спостерігав, як по величезних шибах стікали мініатюрні струмочки. Його душа боліла…
Колись, у минулім житті, він любив гуляти з донечкою Даринкою під дощем. Десь малеча почула, що під ним діти швидко ростуть. А доня хотіла стати великою. Коли починався дощ, шукала свою парасольку, плащика, гумові чобітки. Брала тата за руку і вони мандрували поміж краплями й краплинками, на ходу вигадуючи різноманітні історії…
Тепер Артем сидить в інвалідному візку. Немає поруч Даринки. І її матері — його першої дружини Олесі. Сам відмовився від них. Викреслив зі свого життя. Виставив із заміського будинку. Привів сюди Вікторію — своє нове кохання, яке тепер щиро ненавидить. Але що їй до того? Вона не проти прибрати до рук його бізнес. Завела коханця. Найняла доглядальницю для чоловіка–інваліда. Повертається додому пізно. Може заглянути в Артемову кімнату, а може пройти мимо. У неї тепер своя спальня, своє життя…
… — Дощик умиває личко сонечку? — запитувала Даринка. — А чим сонечко витирається?
— Хмаринкою, — фантазував на ходу Артем.
— Хмаринка така м’якенька, як рушничок?
Артем розповідав маленькій неймовірні історії. Навіть не знав, що мав такий хист. А потім дочка переповідала все мамі. Олеся цілувала обох. Переживала, що Даринка все–таки примудрилася трохи змокнути. Поїла гарячим трав’яним чаєм із медом. А потім…
Потім на роботі з’явилася Вікторія — менеджер. Брюнетка з темними циганськими очима. Її погляд аж обпікав Артема.
— Будь обережний, друже, — застерігав Леонід, партнер по бізнесу. — Такі жінки — руйнівниці.
— У мене сім’я, — віджартовувався Артем.
А погляд Вікторії спалював його душу. Зваблював. На фоні його дружини вона була королевою.
Першою підійшла до нього, обвила шию і зашепотіла:
— Я ж подобаюся тобі. Зізнайся…
Він сп’янів від її поцілунку. Втратив голову… Дружина з донькою залишилися на іншому березі його життя. А тут, поруч, була жінка, про яку мріяло стільки чоловіків. Вона ж вибрала його, Артема…
— Я купую тобі з донькою квартиру в місті, — сказав він дружині. — Ти маєш підписати документи.
— Яку квартиру? Навіщо? Мені подобається жити в нашому заміському будинку. Та й Даринці тут ліпше. Свіже повітря. Простір. Неподалік — ліс.
— Ти з донькою повинна вибратися звідси.
— Чому???
— Ми розлучаємося. Житло в тебе, можна вважати, є. Меблі завезуть. Гроші для доньки буду давати.
— Що сталося, Артеме?
— Все банально просто. Покохав іншу. І вона буде жити тут.
— Як це пояснити Даринці? Вона ж тебе так любить.
— Стане дорослішою — зрозуміє. Можливо, коли сама закохається.
Яке закохається? Їй лише восьмий рік!..
— Я купую тобі з донькою квартиру в місті, — сказав Артем дружині. — Ти маєш підписати документи.
— Яку квартиру? Навіщо? Мені подобається жити в нашому заміському будинку. Та й Даринці тут ліпше. Свіже повітря. Простір. Неподалік — ліс.
— Ти з донькою повинна вибратися звідси.
— Чому?
— Ми розлучаємося. Житло в тебе, можна вважати, є. Меблі завезуть. Гроші для доньки буду давати.
— Що сталося, Артеме?
— Все банально просто. Покохав іншу. І вона буде жити тут.
— Як це пояснити Даринці? Вона ж тебе так любить.
— Стане дорослішою — зрозуміє. Можливо, коли сама закохається.
— Яке закохається? Їй лише восьмий рік!..
…Дощ стукав у шиби. Від цього Артемові не було так самотньо. Колись він розповідав Даринці, що краплі вміють розмовляти з деревами, опалим листям, вітром… Кожен шерех, стукіт — це таємничі звуки. І тепер Артем дослухався до них, наче мала дитина.
— Артеме Петровичу, пора снідати. Мабуть, знову сьогодні рано прокинулися? — порушила його спілкування з дощем доглядальниця.
— Ларисо, скільки років вашій онучці? Ви казали, а я забув.
— Третій минув. Дуже славна дівчинка.
— Ви могли б інколи брати її із собою, якщо хочете.
— Вікторія Мирославівна заборонила приводити сторонніх.
— Внучка — не стороння.
— Ой Артеме Петровичу, навіщо мені зайва морока? Не хочу роботу втратити. Хазяйка дуже вимоглива.
— Ларисо, ви любите дощ?
— Якщо його не забагато. Бо як затягне — аж світ не милий. А нинішній дощ — то благо Господнє. На городі нічого не хоче рости. Трава почала жовтіти. Але вже вияснюється. Пам’ятаю, моя покійна бабуся казала: якщо дощ полудневий, то може йти три дні або й дев’ять. А нинішній — ранній. Певно, не надовго. Але тепер все у світі змінилося. І світ теж…
…Десять років минуло відтоді, як Артем привів Вікторію у свій дім. І вже скоро буде два роки, відколи він в інвалідному візку. На вечірній дорозі розбив власну машину і своє нормальне життя. Переніс кілька операцій. Але ноги поки що майже не слухаються, хоча лікарі обнадіюють.
Вікторія співчувала на словах. Вдавала люблячу і турботливу на людях. Насправді ж Артем їй був байдужим. Може, й шкодувала, що вижив у цій аварії. Завела собі молодого коханця. Леонід розповів. І в бізнес пхається. Щоправда, він її пориви присікає.
Може, Дарина й простила б, якби став перед нею на коліна. Але ж ти немічний. Не можеш. Ха–ха–ха…
…Леонід — не лише Артемів діловий партнер і товариш. Він ще й посередник між ним і колишньою сім’єю. Коли Артем був здоровим, не цікавився донькою і екс–дружиною. Справно давав гроші. І вважав, що більше нічого не винен. А коли опинився в інвалідному візку, дуже хотів побачити Дарину. Але вона категорично відмовлялася. Зате підтримувала гарні стосунки з Леонідом. Спілкувалася з ним і Олеся.
Від товариша Артем дізнався, що Олеся не має ніякого бажання вдруге влаштовувати своє особисте життя. Боїться нової зради. А Даринка навчається у виші на психолога. Перший курс закінчує. Хоче після університету працювати з дітьми–сиротами.
— Леоніде, ми ж можемо влаштувати її на престижну роботу.
— Їй вирішувати, Артеме. Колись ти вже натворив…
…Дощ знову затарабанив по шибах. Чоловік закрив очі. Лариса думала, що він задрімав. А йому пригадалося…
— Тату, розкажи про дощову королеву, — просила Даринка.
— А хіба вона є?
— Ага.
— Ну, добре. Кажуть, дощова королева дуже гарна. І коли усміхається, в небі з’являється райдуга…
…Зірвався вітер. Дощ сильніше застукав по вікнах. Загриміло. Заблискало. Маленька Даринка не боялася блискавок. Артем дивувався…
…Дощ не вщухав. Рано почало темніти. Лариса приготувала вечерю і пішла додому. Зателефонував Леонід. Розповів про нову пропозицію від одного з ділових партнерів. Поспішав додому — діти вітатимуть з Днем батька. Син сказав по секрету, що Ліля — старша донька — спекла перший у її житті торт.
Артем увімкнув телевізор. Журналісти місцевого телебачення запитували перехожих про нинішнє свято. Ось звернулися до дівчини з довгим русявим волоссям.
— Скажіть, будь ласка, ваше ім’я.
— Дарина.
— Дарино, що для вас означає День батька?
— Це — найсумніший день у моєму житті. Мій батько… Його в мене немає…
Артемові забракло повітря.
— Як?.. Як немає?.. Доню!.. Даринко!..
Незчувся, як зайшла Вікторія і спостерігала за ним.
— Уже сам із собою розмовляєш? Пора Льонькові ділового партнера міняти. То як, любчику, довіриш мені свій бізнес?
Артем нічого не відповів. Розвернув інвалідного візка і виїхав на терасу. Його думки втікали у дощ, у мокрий сосновий ліс, у місто, яке запалювало горизонт сотнями вогнів…
— Що, заговорили батьківські почуття чи совість? — знущалася Вікторія. — Може, Дарина й простила б, якби став перед нею на коліна. Але ж ти немічний. Не можеш. Ха–ха–ха…
Грім заглушив сміх Вікторії…
Артем сидів на терасі, поки не відчув холоду. Глянув на годинник. Стрілки добігали до півночі. Нарешті цей день закінчився. Як і дощ…
Ольга ЧОРНА
