Повстанець Чумак заховав свій щоденник у вулик - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 32.32
Повстанець Чумак заховав свій щоденник у вулик

Микола Вавренчук та Антоніна Матвійчук у Малинівці на місці обійстя, де була криївка упівців.

Фото Сергія НАУМУКА.

Повстанець Чумак заховав свій щоденник у вулик

Журналіст «Волині» разом із краєзнавцем Миколою Вавренчуком пройшовся його слідами, щоб дізнатись про останні дні та місце поховання вояка УПА Олексія Пархомчука

Наша газета неодноразово писала про повстанський щоденник, знайдений у вулику, автором якого є упівець на псевдо Чумак із Рудки–Козинської Рожищенського району. Публікували й уривки з нього. Стараннями краєзнавця Миколи Вавренчука його повністю вміщено у книзі «Нариси визвольної боротьби», яка вийшла друком у 2018 році. Тож Олексій Пархомчук — ​уже відома постать. Проте в його біографії є ще чимало білих плям. Зокрема, де переховувався патріот наприкінці життя та де він похований. З автором ми навідалися в села, у яких бував повстанець, та спробували дізнатися про його долю

Криївка в хаті тестя голови сільради

— У спогадах Чумак пише, що з ним переховувався житель Рудки–Козинської Федон Пархомчук, — ​каже Микола Макарович, поки їдемо в Рожищенський район. — ​Спочатку я мав інформацію, що схрон було облаштовано в приміщенні Малинівської сільської ради. Пізніше сестра Федона розповіла, що повстанці переховувалися не там, а вдома у сільського голови Пилипа Дем’яновича Лук’янчука. За її словами, брат розказував, що в 1950 році їх ледве не спіймали: він був надворі, а хтось доповів у МДБ, що біля хати чужі люди ходять. Ті приїхали робити обшук. Він ледве встиг вскочити у схрон, зроблений між подвійною стіною, а вхід у нього був із горища. Там переховувалося двоє людей, туди й грубку приєднали, щоб вони не замерзли взимку.

Проте сільський голова — ​чи випадково, чи кимось попереджений — ​повернувся додому. Коли побачив, що обшукують хлів, почав кричати на емгебістів: мовляв, я голова сільради, член партії, а ви мені не довіряєте. Певно, добре накривав їх матом, бо ті знітилися і, крім хліва, нікуди не заглянули. Незадовго після того повстанці вибралися з Малинівки.

Ще дорогою до села рожищенський старожил Євген Демков, який їхав із нами на свою малу батьківщину, здивувався: він добре знав невеличку хатину Лук’янчуків — ​годі там було десь заховатися.

80–річна Антоніна Матвійчук, котру ми зустріли на вулиці в Малинівці, розповіла, що дружила з Євою, дочкою сільського голови.

— Ми часто гралися разом у них вдома. Там не було де заховатися чужій людині. Хіба в тестя голови, — ​переконана Антоніна Костянтинівна. — ​Їхня стара хата стояла на одному подвір’ї, а за нею — ​саджавка (ставок. — ​Авт.). Там жили дід із бабою, але в ту оселю ми ніколи не заходили. Поблизу були, а всередину не йшли. То, може, там могли переховуватися.

Після деяких міркувань ми пристали на таку версію. Адже й Антоніна Матвійчук, і Євген Демков переконані, що в будинку голови малоймовірно було обладнати сховок. Натомість стара хата тестя для цього добре підходила. Нині на цьому місці залишилося лише невелике підвищення.

Те, що повстанці переховувались у сільського голови, пояснює, звідки Чумак брав твори Леніна, Сталіна, матеріали партійних з’їздів, на які часто посилався. За читанням книжок та газет нерідко коротали час багато повстанців. Але саме через це каральні органи неодноразово виявляли криївки.

Біля цього будинку знайшли записник Пархомчука.
Біля цього будинку знайшли записник Пархомчука.

 

Пасіка біля автотраси

Незабаром після оказії з раптовим обшуком Чумак перебрався у Трилісці (нині Рожищенського району). Пізніше в це село переїхала й родина Лук’янчуків.

— Федон розповідав сестрі, що він перебував у чужих людей, а «Чумакові — ​добре, бо він — ​у родини». Але в чиєї переховувався повстанець: у своєї чи жінчиної? — ​запитує Микола Макарович. — ​Бо і дружина Олексія Пархомчука, і його мати нібито родом із Трилісців. То в кого ж він був?

Це поки що так і не з’ясовано. Зате відома хата, біля якої стояли вулики, в одному з яких знайшли щоденник вояка. Нині там проживає сім’я колишнього переспівського сільського голови Зіновії Пархомчук. За словами Зіновії Михайлівни, після 80–х минулого століття змінилося кілька власників будинку: колгосп найчастіше поселяв туди нових працівників.

В будинку голови годі було обладнати сховок. Натомість стара хата тестя для цього добре підходила. Нині на цьому місці залишилося лише невелике підвищення.

— Казали, що в 1945 році на цьому місці стояла невелика хатина, а потім враз побудували більшу з нових шпал. Певно, її звели не без допомоги Чумака, — ​розмірковує Микола Макарович. — ​Вояк пише в щоденнику, що переховувався у довірених людей. Але водночас хазяїв могли ще й настрашити: не дай Боже, видасте — ​кінець вам. Міг і фінансово їх зацікавити та дати гроші на будівництво. І сам від цього виграв: щоб хата не валилася, аби було місце для надійної криївки.

Два колишні повстанці ще довго переховувалися. Якось родичам Федона переказали, що бачили в газеті (проте ні часу публікації, ні навіть назви видання наразі невідомо) його посмертне фото. Чоловіка знайшли на автобусній зупинці. Вочевидь, коли підпільник помер, то люди, у яких він переховувався, вивезли його тіло туди. Адже не могли офіційно похоронили упівця, якого багато літ шукали органи радянської влади. За міркуваннями Миколи Вавренчука, це було приблизно наприкінці 1980–х років. За словами його сестри Євгенії, після смерті Чумака «Федон ще довго ходив». Напевно, оголошення дали тоді, коли міліція не змогла встановити особу померлого і поховала Федона як невідомого.

Так само ніхто не знає місця захоронення Чумака.

Таємничий гість

У Рудці–Козинській досі проживають люди, котрі знали Олексія Пархомчука. Серед них — ​Олена Василівна та Володимир Миколайович Пилипчуки. Річ у тім, що пані Олена — ​племінниця відомого повстанця. Якось на початку 1980–х до них завітав дивний гість — ​старенький дід.

— Прийшов перед вечором, такий, знаєте, з торбою. Носив він ткані рядна на продаж. Так пахло від нього землею, — ​згадує Олена Василівна. — ​Кажу, куди я вас прийму? А чоловік: хай ночує, десь постелимо. То той дід, як сів за вечерю, а ще 100 грам попросив, все за партизанщину розпитував. «Ти мене не хотіла прийняти на ніч», — ​сказав до мене ще й пальцем покивав. А в мене свої клопоти. Поклали того діда на ліжку в кімнаті, то він усе торбу біля себе тримав. Зранку встав — ​а я бачу через відчинені двері: він хутчіш до неї. Мене як смикнуло — ​щось не те. Я дала снідати. А дід каже: «Я тобі ще пригадаю, ми ще зустрінемося». Провела його аж на дорогу, а він усе пальцем мені киває.

— Я прийшов із тракторної бригади. То була пізня осінь, 1983 чи 1984 рік. Дядько якийсь старий, літ 80, проситься переночувати, — ​Володимир Миколайович умощується біля нас на ґанку. — ​Жінка не крепко й хотіла його пускати. Кажу їй: «Хай буде. Хіба що такого, як переночує?» І дала вечеряти. Той чоловік повечеряв із нами. У нього трошки шрам на щоці, й накульгував. Одягнений був у все поношене. І несло від нього затхлим. Без бороди був, побритий. Розпитував, як ми живемо, що та як, чи батьки живі. Поклали його в кімнаті з хлопцями. Посля він каже: «Ти ще мене згадаєш». Все торбу тримав, усе до себе її тулив. Ліг спати і коло себе ту сумку поклав.

Уже значно пізніше Пилипчуки довідалися, ким був дивний гість. Вочевидь, Чумак знав, що це його родичі, й відвідав їх, аби побачити. А в торбі, як припускає Микола Вавренчук, міг бути повстанський щоденник, який і дійшов до наших днів, або зброя.

Що далі трапилося з Чумаком? Де він доживав віку? Наразі невідомо. Проте є надія, що хтось відгукнеться на цю публікацію, адже йдеться про події не такі вже й далекі — ​кінець 1980–х років. На жаль, зберігають мовчанку і власники вулика, в якому знайшов спогади Чумака Степан Самосик. Тому пошуки тривають.