Богдан Бєльський може скопіювати будь–яке зображення, але до душі йому – природа в усі пори року.
85-річний художник-самоучка мріє навесні намалювати правнуків під квітучою калиною
Такого творчого дідуся ми відшукали на дачі в Сокиричах, що в Ківерцівському районі. Дерев’яна хатинка, поставлена його ж золотими руками, обвішана ще й картинами власного письма. А що надихнуло колишнього військового без спеціальної художньої освіти почати у поважному віці творити майстерні полотна — про це хотілося дізнатися
Та Богдан Бєльський не вважає себе художником, господарем — так. Не приховує, що на ділянці, попри літа і слабке здоров’я, все робить сам: обкопав і підготував до зими кожен кущик і деревце. Тут така осіння краса й благодать, що справді хочеться її намалювати: у ставочок, запруджений рибою, стрибають горіхи, багряна калина переливається на сонці…
— Ой, та які там картини, — заперечує Богдан Георгійович, коли просимо показати роботи, — внук попросив якось змалювати листівку — і я змалював.
Коли заходимо в дім, де у кожній кімнаті й на кожній стіні оживають пейзажі у різні пори року, бачимо, що господар занадто скромний — тут є чим захоплюватися. Картинами не торгує, а ті, що замовляють чи просять продати, найчастіше дарує і не хоче ставити автограф. Каже, що не художник, бо не має спеціальної освіти. Вперше взяв пензлик до рук у 1985–му, коли пішов на пенсію і придбав дачну ділянку, між будівельними роботами хотілося якоїсь розрядки для душі. Чи то гени такі, бо в роду Бєльських були майстри, чи відкрилися додаткові здібності, та факт є фактом — усі на дачному масиві знають: тут живе митець і у нього можна замовити навіть морські пейзажі Айвазовського.
Картинами не торгує, а ті, що замовляють чи просять продати, найчастіше дарує і не хоче ставити автограф. Каже, що не художник, бо не має спеціальної освіти.
А поки задивляємося на полотна, Богдан Георгійович дістає з десяток товстелезних альбомів із календариками, які колекціонував півстоліття:
— Ось чим я займався, а ще гроші витрачав на марки. Одного разу жінка без нової сукні залишилася, бо замість тканини… марок накупив, — згадує з усмішкою.
Закінчив школу в Колках у 1953–му, потім — вище військове артилерійське училище в Калінінграді, був начальником курсу в Пензі, 10 років там прожив, а тоді поїхав на Волинь побачитися з родиною і заностальгував за рідним краєм, тож обміняв квартиру в Пензі на помешкання в Луцьку. Працював в управлінні побутового обслуговування, а в 55 вийшов на пенсію і взявся дачу зводити.
— Тут таке болото було! Але почав будуватися, зима мене застала. Ну чим зайнятися? Внуки якісь картинки принесли — діду, намалюй. Змалював і заохотився, накупив фарб і так час зимовий коротав. Увечері не малюю, тільки вдень при хорошій погоді, а влітку — на городі працюю, — розповідає.
— А до того ніколи раніше цим не займалися? — допитуюся.
— Ніколи й пензлик у руках не тримав! — запевняє.
— Тільки природу зображаєте? — роблю висновок із картин на стінах.
— Чого ж? От сусід попросив намалювати вовка, а сусідка — жабу. Нащо їй та жаба? (сміється). Я навіть не бачив, як художники працюють, — зізнається, — от мій племінник — Едуард Бєльський — той справжній майстер пензля, учений, але він таке, як я, не малює, каже, що відтворювати природу — то дуже тонка робота, а його батько мої картини у себе в хаті порозвішував.
— Продаєте свої роботи?
— Нє, то вже хіба хто пристане. Он один із Ківерців купив аж сім у новий будинок.
— Скільки часу треба вам, щоб створити картину?
— Ой, багато — тижнів два. Рамку зробив — три дні чекаю, полакував — сохне добу, тоді — натягнув тканину, покрив желатином, добу–дві сохне, грунтую, знову день сохне, а тоді вже малюю.
— Про що думаєте, коли працюєте?
— Я й не знаю, про життя, — сміється.
— У сусідній кімнаті бачила на полотні таких красивих оголених дівчат…
— А, то внук колись мені знайшов картинку в телевізорі — намалюй, каже, діду. — Тут сусідка молода є, вона «помішана» на морі. Декілька разів уже їй те море малював (море і вітрильник, як у Айвазовського, — романтика. Лише фарбам Богдан Георгійович додав яскравості. — Авт.)
— А вам до душі, бачу, ліс, річка…
— Та йду, бувало, з внуками понад лісом і фотографую, а тоді змальовую, бо я ж не справжній художник — не сиджу, як ото вони, перед лісом із мольбертом.
— От заладили ви з тим «несправжнім». А не рахували, скільки вже написали?
— Ой, багато, у братів, сестри по кілька десятків, подружкам донька пороздаровувала в Москву. Раніше вмудрялася їх поїздом доправити, тепер живопис, говорять, не можна перевозити.
— Племінник дивується, як без освіти дядько так малює, — додає донька (жила в Росії, тепер повернулася з родиною, каже, тут, біля батька, краще). — Едуард учився в художньому. Його виставки були в Луцьку, Києві, за кордоном. Зараз виїхав у Словенію. А інші в роду — самоучки, хоч і вирізьблювали по дереву, майстрували. Внуки не мають такого дару, а може, колись на старості почнуть, як дідусь?
Богдан Георгійович на вигляд у свої 85 — бравий вояка, хоч усе жартує: мовляв, скільки хвороб є — всі у мене. Але то не жарти: три інфаркти переніс, ще й частково втратив слух, зір погіршується, хоч окулярів чоловік не визнає, а ще — на обліку в онкодиспансері. Там один препарат тисячу гривень коштує… Проводжаючи нас до воріт, дідусь мріє:
— Тут у нас через дорогу є ставочок, де рибу вудять, мені хочеться запливти туди непомітно човном і змалювати тих рибалок. А ще так хотів би весною отут на лавці під калиною, коли вона саме цвіте і все довкола таке яскраво–зелене, своїх правнуків сфотографувати і перенести їх на полотно.
