Біла голубка зі смутком на крилі

- Ой недобре це, — ​шепотіла Зорянина сестра Віта до свого чоловіка. — ​То душа покійної Олегової дружини. Не хоче відпускати його.

— Скажеш таке, — ​цитьнув на Віту Олексій. — ​Скільки часу минуло, відколи не стало Марини. Він не перший удівець і не останній, який одружується ще раз. А щодо голубів, то їх тут ого-го скільки. Люди підгодовують, от вони й не бояться на підвіконня сідати.

— Поглянь, у тієї голубки чорна ознака на лівому крилі. Кажу тобі, неспроста це. Скільки разів до Зоряни приходила — ​ніколи не бачила, аби пернаті в її вікна заглядали.

— У тебе наче за класиком: білий птах з чорною ознакою. Частіше до ворожок бігай, то й не таке вигадаєш. Ти хоч Зоряні не кажи нічого. Досить їй першого чоловіка-пройдисвіта. Тепер ще через голубів переживатиме…

…Олег був удівцем. Сумував за Мариною. Бо в шлюбі два десятки літ прожили. Доньку заміж недавно віддав.

— Тату, зізнайся: невже тобі не подобається жодна жінка? — ​питала якось Ліда. — ​Знаю, мама була найкраща. Але… захочеш одружитися вдруге — ​я не проти. Ми з Олексієм переберемось у нову квартиру. Ти залишишся сам…

— Подобається. Але…

— Що «але»? Я її знаю?

— Ні. Зоряною зветься. Розлучена. Сина має. Школяр ще. Трохи молодша за мене.

— Познайомиш?

— Спробую, — ​віджартувався.

…І ось Олег із Зоряною розписалися. Запросили найближчих на солодкий стіл у Зорянину квартиру. Тут наразі й житимуть. В Олега — ​дві кімнати. Там донька із зятем оселилися, поки ремонт у новому помешканні триває. А в Зоряни — ​трикімнатна оселя. Гості збиралися додому, а голубка прилетіла знову…

Зоряна з Олегом ладили. Знайшов із вітчимом спільну мову і її син. А потім… Перед річницею їхнього подружнього життя голубка з’явилася знову. Віта помітила. Якраз до сестри заскочила. Але промовчала.

— Віто, чекаємо тебе з Олексієм у неділю на невеличку забаву. З нагоди нашої першої річниці.

…Голубка знову в неділю зирила в шибу. Летіла назад. Поверталася…

— Неспокійна вона якась, — ​прошепотіла Віта до Олексія.

— Хто? Зоряна?

— Голубка.

— Ти знову за своє?!

Непорозуміння почалися з понеділка. Костя, Зорянин син, ненароком розлив на вітчима компот.

— Ти наче слон у посудній лавці. Я ж уже на роботу зібраний! — ​розсердився Олег.

— Яка проблема? Переодягнися, та й усе, — ​втрутилася Зоряна.

— А ти не розводь сюсі-пусі із сином. Мужчиною треба бути, а не маминим… Ет!..

— Олеже, ти що, не з тієї ноги нині встав?

— Швидше б ремонт мої закінчували. Півтора року ради не можуть дати. Набридло…

— Ти хочеш повернутися до себе?! Ми ж домовилися твою квартиру в оренду здавати...

Олег не відповів. Переодягнувся й пішов.

Зоряна стала помічати: чоловіка наче підмінили. Дратується через дрібниці. Погримує на пасинка. І до неї побуркує…

— Віто, навіть не знаю, з чого почати… — ​Зоряна вирішила розповісти все сестрі. — ​З Олегом щось коїться. Навіть не уявляла, що в нього стільки злості. До Кості за будь-що чіпляється.

— То все голубка винна.

— Яка голубка?

— Біла. З чорною ознакою на лівому крилі. Ти ніколи її не бачила біля свого вікна?

— Біля нашого будинку, знаєш, скільки голубів… Пенсіонерки підгодовують.

Хотів, аби швидше вступилася з хати. А ще: того не чіпай, цього не бери, бо то Марина купувала. Що з ним сталося?

— Кажу тобі: ця — особлива. Це душа покійної Марини. Невгамовна. Не хоче Олега відпустити.

— Це тобі ворожки сказали?

— І ти туди ж… Смуток на її крилі…

— Може, в Олега криза середнього віку. Таке ж трапляється. Наукою доведено.

— Це у ваших стосунках криза.

…Коли донька із зятем перебралися у власне помешкання, Олег часто залишався ночувати у своїй оселі. А Зоряна не полишала надії здавати чоловікове житло у найм, аби зібрати трохи грошей на синову освіту.

— Олеже, підшукаймо квартирантів. Навчання ж дороге. А Костя має бажання вступати… Не хочеш здавати свою хату — ​здаймо мою.

— Її покійна Марина отримала, — ​перебив Олег. — ​Не можу я туди привести чужу жінку…

Зоряна остовпіла від несподіванки.

— Чужу, кажеш?.. То… в мене живи. А твою… квартирантам…

— Сторонні люди? Ні!.. А на навчання можна й за кордоном заробити.

Ці слова вкололи Зоряну в саме серце.

— Олеже, чому ти став такий?

— Який?

— Черствий! — ​крикнула й заплакала.

Костя також сторонився вітчима. Зоряна зрозуміла: нема щастя з Олегом. Пропало. Чому?

…Голубка прилетіла на Зорянин день народження. Вранці.

— Чого тобі треба?! Лети геть! — ​проганяла непрохану гостю. Проте птаха сіла на дереві навпроти вікна і дивилась на Зоряну. Жінці аж моторошно стало.

Цього ж дня Олег сказав, що йде від неї. Причини пояснити не міг. Просто мовив:

— Не судилося нам бути разом.

— Дякую за «привітання», — ​зітхнула у відповідь.

Розлучилися. Голубка зникла, жінка більше ніколи не бачила її біля своїх вікон…

Костя перейшов в 11-й клас. Зоряна залишила сина на Віту й поїхала на заробітки…

Через кілька років зустріла Олегову сусідку. Розговорилися.

— Як він? — ​не втрималася від запитання.

— Мав жінку. Не розписувалися, так жили. Непорозуміння почалися, коли її квартиру затопили і вона перебралася до нього, поки в неї ремонт робили. Скаржилася мені, що Олег дорікав: мовляв, майстри такі повороткі, як мухи в окропі. Хотів, аби швидше вступилася з хати. А ще: того не чіпай, цього не бери, бо то Марина купувала. Що з ним сталося? З покійною душа в душу жили. А тепер… Чи то з віком люди міняються? Покинула його ця жінка. Добра вона. Правда, мала до мене претензії — ​думала, що то я голубів принаджую. Якийсь нахаба, якби міг — ​до хати залетів би. У вікно дзьобом стукав. Не любила вона тих птахів. І я випрані речі вивішую на балконі, а ті голуби…

— То була голубка.

— Що кажете?

— Нічого… то я так…

Ольга ЧОРНА