Мужчина, який повернув мені здатність плакати
Мову мені відібрало двічі. Уперше — коли я його побачила. І вдруге — коли зрозуміла, що не знаю ні його мови, ні будь–якої мови міжнародного спілкування, аби сказати йому хоч щось… Так я і залишалася майже німою довгих 4 дні
Він був одночасно як гепард і сонячний промінь. Граційний хижак і згусток чистого світла. Античний герой із бісиками в очах. І очі ті були — як небо його країни і море його країни.
Я милувалася ним — досконалим творінням чужоземного Бога — і завмирала від замилування. Він здавався мені трішки неземним, але міць його м’язів, яку я відчула, коли ми вперше поцілувалися на безлюдному пірсі під величезним Місяцем уповні, засвідчила — він таки з плоті і крові. І я його божевільно хочу. Тану від його поцілунків, як цукор, який тут — лиш білий рафінад — розтане завтра у вранішній каві.
І нема в мені ні сорому, ні звичної стриманості…
Усі обмеження зникли, коли я його побачила.
Кохалися ми не мовчки. І то була міжнародна мова розмови двох тіл. Стогони пристрасті й насолоди… У коханні він був абсолютно диким і безмежно ніжним. Підкорював. Кусався і цілував, тримаючи мене за волосся. Поводився, як загарбник. Як чужоземець–завойовник, який знає, що йому тут належить усе.
Я і належала йому — всенька. І хотіла належати знов і знов.
Я називала його українською солодким і дивовижним. Мабуть, банально… Але він став першим мужчиною, якому я це сказала вголос. Хоч він і не розумів…
Однієї миті, коли ми стояли разом у душі і цілувалися, змиваючи сліди любощів, я розплющила очі, відчувши на собі його погляд. Він дивився на мене — і в моїй душі від цього погляду з’являлася дивовижна безмежність. Як небо і море…
Цієї миті розтріскалася кам’яна оболонка, в якій роками жило моє серце. І в кожну тріщину затікала жива вода.
Моя нездатність СКАЗАТИ доводила мене до сказу. Хоч воно було, може, й на краще — я жодним словом не обмовилася, від чого й для чого втекла у його країну. І не було жодних запитань та відповідей про «хто ти», «звідки», «навіщо», «як ти живеш» і «що ж буде далі»…
Наступного дня після того, як він сказав, що уже поїде, я заплакала. Уперше за кілька літ. До цього, усі ті роки я, навіть маючи величезну потребу плакати, не могла видобути з себе й сльозинки. Я була ніби закута в камінь. Емоційно завмерла.
Я тану від його поцілунків, як цукор, який тут — лиш білий рафінад — розтане завтра у вранішній каві.
Не одразу й помітила, що плачу. Просто сиділа й дивилася, як він грає в басейні в м’яч з моєю дитиною. Сльози текли з моїх очей — і я не могла зрозуміти — чому плачу. Здавалося — просто від досконалості моменту. Від безмежного щастя його бачити і дикого розпачу від усвідомлення того, що він зникне і я не побачу його більше ніколи.
Він видобув воду з каменя…
Він мене оживив.
Коли поїхав і я востаннє провела його постать поглядом, сльози, солоні, як море, ще довго омивали мені серце і душу, лишаючи чистий смуток за ним. Світлим і сильним гепардом із дивовижними — як море і небо його країни — очима, якому я не змогла сказати, як його відчуваю і ким він для мене став.
Тож написала йому — ти назавжди в моєму серці. І зовсім не впевнена, що он–лайн перекладач, який до цього не раз підводив, правильно це переклав.
А море, живе й безмежне, цього разу подарувало мені два камінці у вигляді серця. Білий і чорний. Білий — у той день, коли я його побачила. Чорний — наступного, після того, як він поїхав. Я так здивувалася… Шукала у тому знак. А тоді подумала, це означає лиш, що в житті є місце для найдивовижніших див.
Фантастичний мій завойовнику… Я не вміла тобі того сказати.
Ти дивовижний. Я знаю, будеш щасливий. Ти досягнеш найвищих вершин. Бо того вартий. Ти світлий і сильний. Дуже розумний. Ніжний. І справжній.
Нехай береже тебе Бог на всіх твоїх дорогах.
І ти — назавжди в моєму серці…
Ші МУР.
