У 85 років дід Володя — ще з рушницею за плечима! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.76 € 31.73
У 85 років дід Володя — ще з рушницею за плечима!

Володимир Павлович не просто ходить на лови, а й заслужено користується авторитетом товаришів по дозвіллю.

Фото з особистого архіву Володимира ЗАХАРЧУКА.

У 85 років дід Володя — ще з рушницею за плечима!

Стаж найстарішого мисливця Ратнівщини — ​понад півстоліття. За цей час чоловік мав п’ять рушниць, а страви з дичини на його столі нікого не дивують. І скільки вполював — ​порахувати не може!

Володимир Павлович Захарчук із Ратного торік став почесним членом Українського товариства мисливців та рибалок. До речі, він єдиний у районі, хто має таке звання та у свої 85 літ під час сезону полювання не просто ходить на лови, а й користується заслуженим авторитетом серед мисливців, які називають дідуся Снайпером.

«Хіба то я зайшов? Рушниця завела!»

 

 

— Якби мені хтось сказав, що десь лежить заєць — ​забери, нізащо не пішов би. А ось закинути рушницю за плечі, пройтися лісами та вполювати вуханя чи лисицю — ​ото вже моє. І не заради м’яса — ​то бажання душі. Це добре розуміє тільки мисливець. Коли хтось дивується, що я в такі літа зайшов у якусь далеку місцину, здолавши декілька кілометрів, відповідь у мене одна: «Хіба то я зайшов? Рушниця завела!» — ​розповідає про своє хобі чоловік.

Володимир Павлович родом із Хмельницької області. На Ратнівщину потрапив у далекому 1960-му. За фахом — ​агроном, але п’ять років викладав хімію у Велимчому. Саме там придбав першу рушницю. Потім працював у райкомі партії, у райспоживспілці. Дідусеві є що згадати і не лише з лісових походів, а загалом із життя ратнівчан. Бо спілкувався з людьми, бував у всіх селах району.

«Якби мені хтось сказав, що десь лежить заєць — ​забери, нізащо не пішов би. А ось пройтися лісами та вполювати вуханя  чи лисицю — ​ото вже моє», — розповідає про своє хобі Володимир Павлович.
«Якби мені хтось сказав, що десь лежить заєць — ​забери, нізащо не пішов би. А ось пройтися лісами та вполювати вуханя  чи лисицю — ​ото вже моє», — розповідає про своє хобі Володимир Павлович.

 

 Находившись, оздоровлююсь, солі «проганяю» і бадьорішим стаю.

— Не пропускаю жодного сезону полювання, — ​каже затятий мисливець. — ​Залишаюся вдома хіба на великі свята: Різдво, Пасху, Трійцю.

Поцікавилася у співрозмовника, як ставиться дружина до його хобі. Бути у вихідні без чоловіка майже впродовж усього життя, думаю, погодиться далеко не кожна жінка. 

— Вона тепер уже звикла, хоча раніше на лови з ночівлею на день-два не хотіла відпускати, — ​відповідає усміхаючись і додає: — Моя дружина дичини не їсть. Я люблю сам поратись біля неї: і тушкую, і консервую, і пригощаю тих, для кого таке м’ясо — ​делікатес. Приїжджають діти, і їм баночку-другу дам. Хоча раніше тримав живність свою. Але гостинець із зайчатини чи качатини і з домашньої свинини — ​це різні речі, — ​мовить мисливець.

Послухавши, як захоплено дідусь розповідає про свої кулінарні здібності, розумієш, що справді любить займатися цією справою. Хоча каже, що споживати м’ясо з диких тварин не дуже любить, а ось пригостити когось — ​то з великим задоволенням.

На ловах і відпочиває,  і сил набирається
— Тепер уже менше «намотую» кілометрів на полюванні, аніж раніше. Але, находившись, оздоровлююсь, солі «проганяю» і бадьорішим стаю. Кілометрів із п’ять пройдуся, але разів три відпочину. У лісі — ​краса. Насолоджуюсь нею, дихаю свіжим повітрям і відчуваю приплив сили, енергії, молодечого запалу, — ​захоплено каже Володимир Захарчук.

Цікавлюся, який найбільший трофей має дідусь-мисливець. Придбати ліцензію на кабана, лося чи козулю для нього задорого, тож ходить на полювання лише на зайців, лисиць та качок. Хоча трофей має — ​роги лося, які знайшов, збираючи гриби. Під час відкриття минулого сезону вполював два лиси, ​зайця, а ось нині­шнього у лиса «промазав» і жартома сам себе порівнює з персонажем казки Миколи Некрасова «Дід Мазай і зайці».

Щодо порятунку дичини, то в його мисливській практиці траплялися й такі випадки. Зайця або качку, які самі потрапляють до його рук, чоловік шкодує і відпускає їх на волю або ж переселить, наприклад, куцохвостого в капусту. А вже під час полювання ця жалісливість зникає, залишається лише азарт…

Звірини і птаства у лісах та на болотах нині значно менше, аніж 50 літ тому, вважає дідусь, а зменшення їх кількості спричинила сама людина.

— Ви чули коли-небудь спів перепілки? Раніше ви­йдеш у поле — ​і заслухаєшся. А зараз їх значно менше, як і інших птахів та хутрових звірів, через отрутохімікати та осушення боліт, — ​зазначає старий мисливець.

...А ще серед хобі Володимира Захарчука — ​рибальство та вирощування розсади помідорів, перцю. Захоплюється і конвалія­ми, які квітують у нього на підвіконні. Виносить їх із погреба за 20–24 дні до певної дати (дня народження, ювілею тощо) — ​саме стільки часу треба, щоб вони проснулися і розцвіли. Умудрявся дивувати ними навіть на Водохреще, а в березні свої конвалії кладе до пам’ятника Тарасові Шевченку, що в центрі селища. 

Валентина ПИЛИПЧУК