Співчувати треба з повагою - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.43
Співчувати  треба з повагою

Цьому потрібно вчитися!

Фото: teddyclub.info.

Співчувати треба з повагою

«Я більше нічого не розповім бабусі, бо вона спочатку цікавиться тим, що я робила, а потім, коли ділюся, починає мене повчати. Не хочу чути це, мені моралі і так по горло вистачає! Та ще й замість того, щоб поспівчувати, казала, що я не так робила», — випадково підслухана розмова двох дівчаток дала мені два непогані приводи для міркувань. Перший — не коментувати, не дай Бог, жодних розповідей дітей: ліпше потерпіти, бо з часом розкажуть ще менше, ніж збиралися. Другий — показувати співчуття, якщо від тебе того очікують (байдуже, малий чи дорослий)

Про те, що уміння співчувати (виявляти емпатію) є необхідним для кожного, психологи різних галузей цієї науки говорять уже протягом багатьох років. Кожен із нас по–своєму уявляє собі оте співчуття. Знаю, що часто це поверхневі уявлення. Згадується випадок із дитинства: як у дитсадку вихователька розпитувала дівчинку, у якої на очах годину тому менший брат потрапив під вантажівку. Свою думку — «Ця дівчинка має чути від дорослих зовсім не таке» — пам’ятаю досі. Це, як кажуть, кричущий випадок. А є ще тисячі звичайних: «не переживай, у мене ще гірше було», «а як то воно таке сталося», «все відбувається на краще». Скажу, що до таких «втішань» нас привчило наше середовище, бо перебираємо уроки спілкування (і помилкові теж) у близьких і авторитетних людей. Серед них є дійсно інтуїтивно мудрі (кажуть, від Бога), але таких менше. Отож, які неспівчутливі форми співчуття або емпатії?

Емпатія — це розуміння переживань інших з ПОВАГОЮ. У виділених літерах — уся суть співЧуття. Чути і сприймати в одному напрямку. 

На це питання знайшла відповіді у психолога і психіатра Маршалла Розенберга у його книзі «Мова життя». У ній він розповідає про правильну емпатію. Каже, що емпатія — це коли ми даємо іншій людині місце і час висловити, що її хвилює. Місце і час. Згадаймо кожен свій досвід: аби справді виговоритися, підбираємо місцину, щоб ніхто не заважав, і поговорити відверто не вдасться, якщо буде часовий ліміт. Третій нюанс — що має казати той, котрому відведена роль слухача. Буває, що нічого — мовчати і кивати головою, зітхати в один голос. Однозначно, слухач має утримуватися від порад — головна потреба людини, у якої лихо, не отримати інформацію про чийсь досвід, а «вилити із себе» своє. Тож ніяких повчань на кшталт «а я тебе попереджала». Є ще помилки «переводити на себе» (а от я б на твоєму місці) і втішати. Розенберг пише про свого колегу, який, коли втратив сина, почув: «Тримайся. Ти з цим справишся», — саме тоді чоловік зрозумів, які це порожні слова, і одночасно згадав, що сам казав їх іншим у таких ситуаціях.

Наступна помилка — розповідати про аналогічні випадки (до цього часу, мені здавалося, що це допомагає, особливо коли позитивний кінець). Не помагає і допитування, з’ясування деталей. Нічого доброго не буде, якщо той, кому сповідаються, обриває на півслові або починає поправляти. У своїй «Мові життя» автор наголошує, що емпатія — це розуміння переживань інших з ПОВАГОЮ. У виділених літерах — уся суть співЧуття. Чути і сприймати в одному напрямку. Безумовно, цьому треба вчитися, важко й іноді усе життя. Буває, для того, щоб поспівчувати комусь, потрібно спершу вкоськати свій гнів чи страх, викликаний його вчинком (приміром, якщо це син чи донька). Але нагорода теж дуже велика — нормальні стосунки у сім’ї.


Можливо, ви з чимось не згідні, вважаєте пропоноване дуже складним і знаєте простіший шлях — пишіть на електронки — мою власну — okovalenko74@gmail.com  або ж на електронку «Цікавої газети на вихідні» — tsikava.gazeta@gmail.com.