«Можу я побачити свого сина?»

Час показав, що слух у дитини був досконалим. Відсутність вушних раковин впливала лише на його зовнішній вигляд. Якось син прибіг зі школи і кинувся в обійми матері, вона зітхнула, знаючи, що його життя буде низкою неприємностей і насмішок. Він сказав: «Хлопчик, великий хлопчик… назвав мене потворою».

Минули роки. Син підріс і став фаворитом серед своїх однокласників. У нього був талант до літератури і музики…

Батьки вирішили проконсультуватися з лікарем щодо пересадки донорських вушних раковин. «Вважаю, я міг би зробити пере­садку, якщо ви знайдете донора», — ​відповів хірург.

Після цього почався пошук людини, яка б погодилася на донорство. Минуло два роки, коли одного разу батько сказав синові: «Їдьмо в лікарню, синку, ми з мамою знайшли людину, яка готова пожертвувати тобі свої вуха, але хто вона — ​секрет».
Операція пройшла успішно, і з’явилася нова людина. Таланти хлопця розквітли, школа і коледж стали серією тріумфів. Пізніше він одружився, став дипломатом.

— Їдьмо в лікарню, синку, ми з мамою знайшли людину, яка готова пожертвувати тобі свої вуха, але хто вона — ​секрет, — сказав батько. 

«Але я повинен знати, — ​не раз звертався він до батька, — ​хто так багато для мене зробив, я ніколи не зможу за це віддячити!»

«Синку, угода полягала в тім, що ти не повинен знати… поки що — ​ні», — ​завжди чув у відповідь.

Роками вони приховували цю таємницю, але настав день… один із найчорніших, які нестерпно витримати… Син стояв зі своїм батьком над… труною матері. Повільно, ніжно батько простягнув руку і підняв густе червонувато-руде волосся, щоб показати, що у неньки… немає вух. «Мати казала, що вона була рада… що ніколи не робила коротких стрижок, — ​м’яко прошепотів він, — ​і ніхто й ніколи не думав, що мама менш красива, чи не так?»

Справжня краса криється не у фізичному вигляді, а в серці. Справжній скарб лежить не в тому, що можна побачити, а в тому, чого не видно. Справжня любов полягає не в тому, що робиться і що відомо, а в тому, що зроблено і залишилося таємницею.