Три тижні запізнілого щастя - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.76 € 31.73
Три тижні запізнілого щастя

«А я гадки не мав, що писатиму у свої п’ятдесят п’ять».

Фото mymodernmet.com.

Три тижні запізнілого щастя

«Спогади, наче клапті розмитих афіш, тріпочуть на вицвілих осінніх вітрах. Сонце палить сліди. Мрія ранить об втрачене щастя крило. Усе важче із нині — ​до завтра іти й шкодувати за тим, чого не було…»

Мар’яна притулила до серця аркуш із кількома віршованими рядками.

— Усе важче із нині — ​до завтра іти, — ​мовила сама до себе, вдивляючись у далечінь, де море зливається з обрієм, перетворюючись на голубе плесо небес…

…Лікар розвів руками:

— У вашої матері онкологія.

— Що я можу зробити для неї? — ​запитав Анатолій. — ​Розумію, потрібні кошти на лікування. Але я не про це…

— Виконайте найзаповітніше мамине бажання.

Анатолій замислився.

— Мама роками збиралася до моря. То грошей не було, то часу.

— Подаруйте їй мрію, молодий чоловіче.

— Море? А це не зашкодить?

— Покваптеся…

… — Мамо, ми їдемо до моря! — вигукнув із порога Анатолій. — Ти і я! На три тижні! Через два дні. Маєш час, аби зібрати валізи.

Мар’яна підійшла до сина. Усміхнулася.

 Востаннє вона відпочивала на півдні більше двох десятків років тому з чоловіком. Невдовзі Віктора не стало. Залишилася удвох із малим Анатолієм.

— У тебе — батькові очі. Я завжди вміла їх читати.

— Мамо…

— Звісно, я погоджуюся поїхати до моря. Ти трохи відпочинеш. Віта не проти?

— Ти знаєш, що маєш найкращу у світі невістку. А доньці пообіцяв привезти велику морську мушлю.

Мар’яна знала про свій діагноз. І розуміла, чому син вирішив їхати з нею до моря. Востаннє вона відпочивала на півдні більше двох десятків років тому з чоловіком. Невдовзі Віктора не стало. Залишилася удвох із малим Анатолієм. Важко доводилось. Пізніше чоловіків рідний брат відкрив фірму з виготовлення меблів. Запросив Мар’яну на посаду дизайнера. У неї хист до цієї справи. І до спілкування з клієнтами. Сама не мала часу на відпочинок. Працювала, облаштовувала побут, ставила на ноги сина. Благо, справи на фірмі йшли добре. Тепер і Анатолій працює у дядьковому бізнесі.

— Ти б про особисте подумала, — не раз казав швагро. — Віктора не повернеш, а життя минає.

Мар’яна ні психологічно, ні фізично не могла покохати іншого чоловіка. Таких називають однолюбами. А ще переконала себе: Віктора їй ніхто не замінить, бо схожих на нього просто немає…

…Мар’яна облюбувала місце у невеличкій затоці, біля скель, схожих на двох кам’яних велетнів, що застигли у вічному поцілунку. Сиділа там годинами. То самотньо бродила уздовж берега й шукала мушлі для внучки.

— Доброго дня. Мені також подобаються ці скелі. Романтичні…

Мар’яна упізнала в чоловікові одного з відпочиваючих пансіонату.

— Я хотів колись бути поетом. У нас в класі вчилася дуже гарна дівчина. Вона мені подобалася. А я їй — ні. Ви, мабуть, знаєте, дівчата записували у товсті зошити вірші, пісні. Вона також мала такий. Я тишком писав невеличкі вірші і, щоб ніхто не бачив, клав до її зошита. Вона так і не дізналася, що це було моє творіння. А я не насмілився сказати… Згодом вийшла заміж за сина відомого у нашому місті чоловіка. А він утікав від красуні–дружини й шукав утіхи в обіймах продажних жінок, у спиртному. Нещаслива вона. Якби я тоді, у школі, їй зізнався, може, все було б по–іншому. І в неї, і в мене… Вибачте, що втомлюю вас своїми розповідями.

— Ви пишете зараз вірші?

— Ні. Поетом не став. Я — інженер. Працюю у великій будівельній компанії. Все прозаїчно.

— Гарні будинки — також поезія. Мені подобаються старі будівлі. Поезія, втілена у камені, у віках. А ці скелі?! Хіба не поетично?

Микола Аристархович — так представився Мар’яні співрозмовник, після одкровення незнайомці цілий вечір самотньо сидів на балконі своєї кімнати. Слухав море. І свої думки. А вони поверталися до дивної жінки з сумними очима, яка, напевно, любить поезію. Його дружину цікавлять лише його заробітки, нові одяганки, аби похвалитися перед подругами. Кожен із них живе своїм життям. В окремих квартирах. Окремо відпочивають. Мають різних друзів. Різні інтереси. У них немає дітей і внуків. Немає для кого збирати мушлі.

Мар’яна забувала про свою недугу. Їй подобалася увага цього чоловіка. 

Наступного дня Микола Аристархович подарував Мар’яні кілька віршованих рядків про спогади, що тріпочуть на вицвілих осінніх вітрах.

— Як гарно і сумно! Я берегтиму вашу поезію… поки житиму…

Микола Аристархович здивовано глянув на Мар’яну.

— Не запитуйте ні про що, — сумно усміхнулася. — Просто пишіть вірші.

Мар’яна забувала про свою недугу. Їй подобалася увага цього чоловіка. Тепер вони удвох бродили вздовж берега, шукали мушлі для її внучки або сиділи біля скель. Микола Аристархович щодня дарував їй свою поезію. Анатолій жартував:

— Мамо, твій друг часом не закохався у тебе?

Вона червоніла, наче дівчисько. Кивала на сина пальцем. І поспішала на зустріч із Миколою Аристарховичем.

«…Хаос думок, ваш напівпогляд і пересторога… Якою з доріг із вашого полону утекти? Південна ніч моргає зорями–очима. А ми у ній — два різних, два загублених у вічності світи…»

«…Я вдячний долі за клаптики наших зустрічей. За розсипаний вами на теплім піску тихий сміх. За симфонію хвиль, що звучить у рожевій мушлі. І магію пройдених в мріях доріг…»

«…Я вдячний долі за клаптики наших зустрічей. За розсипаний вами на теплім піску тихий сміх. За симфонію хвиль, що звучить у рожевій мушлі. І магію пройдених в мріях доріг…» 

— Не думала, що на п’ятдесятому році життя мені даруватимуть вірші, — сказала Мар’яна, прочитавши творіння інженера-«прозаї­ка».

— А я гадки не мав, що писатиму у свої п’ятдесят п’ять.

Здавалося, Мар’яна з Миколою Аристарховичем знайомі все життя. Їх щодня бачили разом. Високий, міцний чолов’яга ніжно підтримував під руку свою тендітну супутницю. І дивився на неї такими очима, наче вісімнадцятирічний хлопчисько.

— Уже не молодий, а дмухає на свою дружину, — заздрісно перешіптувалося жіноцтво.

— Вона його чи то знайома, чи то пасія, — заперечила котрась. — На рецепшені казали.

— Ага, саме вік для курортного роману! У нього вже внуки до школи ходять…

…Мар’яна зібрала валізи. Завтра додому.

— Сину, Микола Аристархович запросив нас на прощальну вечерю до ресторану.

— До речі, ти і Микола Аристархович — популярні. Чув, жіноцтво пліткує про вас.

— Пліткують — це добре. Значить, я ще жива. І навіть щаслива. Ця поїздка — неймовірно цінний подарунок. Ти не уявляєш, яка я тобі вдячна!

…Мар’яна відійшла у засвіти через півроку. Анатолій знайшов під маминою подушкою вірші й візитку Миколи Аристарховича. А також записку: «Сину, зателефонуй, будь ласка, Миколі Аристарховичу і подякуй за три тижні запізнілого щастя».

Ольга ЧОРНА.